Іграшка для вождя

Коли ми повернулися, Ірина з Діноною вже не спали. Поглянувши на наші похмурі обличчя, з розпитуваннями не лізли. Тиша, що застигла в гостьовому будинку, гнітила. Вона фізично стискала зусібіч, тож я вийшов на ганок. Присівши на східцях, я задрімав – давалась взнаки безсонна ніч – і не чув, як підійшла одна з близнючок.

— Що це за варта, яка спить на чатах? — спитала, сміючись.

— Тебе прислав Савлій? — запитав я натомість, і спробував вгадати: — Тана?

— Ти ще сумніваєшся? – вона проігнорувала моє перше запитання і, звертаючись до Ірини з Діноною, які теж вийшли на ганок, весело вигукнула: — Ви подивіться на нього! Сьогодні вранці, коли ми ще навіть не вдяглися, він так пильно нас роздивлявся, що аж лоскотно було, а зараз уже не впевнений Тана я, чи Дана.

Дівчата зайшлися сміхом, а я, відчув, як два вогники спалахнули на кінчиках вух.

— І нікуди я не дивився! — бовкнув я і одразу ж пошкодував, бо новий спалах веселощів закружляв навколо мене.

— Не дивився — дражнила Тана.

— Ні-ку-ди… — підтримала її Дінона.

— Добре хоч мацати не поліз — іронічно додала Ірина.

— Він би поліз. Полетів би, як сокіл на мишку… на двох мишок, — Дана подивилась на мене сидячого. — Та, схоже, цьому соколику Савлій був не до смаку.

Якби Анафор не вийшов з будинку, кпини тривали б ще довго.

— Що за гамір? — спитав він, дивлячись на Тану.

— Та ось, розповідаю подругам, як ви нам сьогодні доброго ранку бажали.

— Тебе Савлій прислав? До мене?

— Гадаєш, я в нього, за посильну? — запитала і не чекаючи відповіді, звернулась до дівчат: — Ходімо скупаємось?

Коли Тана приобняла Дінону за плечі, щось нашіптуючи на вухо, я вперше побачив кращу гетеру Ольвії зніяковілою. Ірина йшла трохи позаду. Вона, обернулася, ніби сподіваючись, що я запропоную їй залишитись. Чи то я розгубився, чи не одразу зрозумів мовчазне прохання, та я промовчав. Про що й пожалкував того ж таки спекотного дня.

Залишившись наодинці з Анафором, я в роздумах, чим себе зайняти. Син Аполлона Сонцесяйного, насолоджувався теплими промінцями, задерши бороду. Спека та ніч без сну якийсь час боролись з моїм бажанням записати нічну пригоду. Перемогла лінь. Я вже майже руши у затишну тінь за кутом будинку, коли почув:

— Степове сонце оманливо лагідне, Яртуре. Краще вдягни башлик.

Алкіна стояла біля ганку та дивилась знизу вгору на Анафора. Схоже, вона вперше в житті спілкувалась не зверхньо, а ось так – наче зазираючи співрозмовнику в очі. Зітхнувши, бо зрозумів, що відпочинок знову відкладається (я нізащо не пропустив би цієї розмови), я рушив до ганку. Щойно Алкіна помітила мене, у ній щось змінилося: вона знову дивилась звисока.

— Є розмова. — В її голос знову повернулась впевненість та спокійна самоповага. — Зайдімо всередину. Поговорімо там.

Здається, назріває серйозна розмова, яку я маю запам’ятати якнайкраще, та чи зможу через змореність і недосип? І тут я згадав про вербову кору, яку за прикладом Гардахана Молодшого почав носити з собою. Діставши з-за пазухи шматок сушеної кори, закинув її за щоку і прошмигнув всередину.

Алкіна стала посеред кімнати, спиною до входу. Навроти - Анафор. 

— Савлій увечері відмовить вам, тому…

— Тоді ми не будемо чекати, рушимо просто зараз, — перервав її Анафор.

Але збити її з думки було неможливо.

— … маємо вигадати щось, — закінчила вона говорити.

Кора дарувала терпкувато-гіркий присмак та бадьорість. Я забув про сон, уважно слухав розмову і мимоволі насолоджувався тим, як Алкіна вибудовує діалог. Не знаю, чи то був природжений талант, чи вона вчилась риторики, але з усього видно, хто задає темп.

— Здається, ти вже вигадала, — визнав Анафор її лідерство.

— Так. Є в мене ідея. Власне, після того, як ти не зумів правильно скористатись моєю підказкою…

— А що я мав робити?

— … я зрозуміла, що доведеться самій щось вигадати.

— Навіщо це тобі, Алкіно? — запитав Анафор дивлячись просто їй у вічі.

— Навіщо це мені? — вона дивилась у відповідь не кліпаючи. — Що тобі з того? Краще скажи: навіщо ти хочеш врятувати Ольвію? І чи Ольвію ти насправді рятуєш? Ти – син степів, і знаєш: якщо впаде Ольвія, Македоняни прийдуть на скіфські землі. А чи встоїть кожне окреме плем’я проти добре зорганізованої армії?

— Наразі в нас спільна мета. Розбити Зопіріона саме біля стін Ольвії. - Анафор не відвів погляду, говорив впевнено, але докір в голосі зник. 

Гіркота в моєму роті посилилась. Слина виділялася інтенсивніше, змушуючи раз у раз ковтати. Якби Алкіна не відвела погляд, то від іскор спалахнула б пожежа.

— Ви, чоловіки як діти: за нову іграшку готові віддати що завгодно, — вона мить зачекала і вперши руки в боки, продовжила: — треба приманити Савлія іграшкою, за яку він погодиться віддати зерно.

— Кажи, — кивнув, коли вона вичікувально змовкла.