Золото орачів.

Дівчата повернулися, коли сонце вже майже сховалось за обрієм. Вони пашіли свіжістю, були веселі та звабливі в сукнях, що липли до вологих тіл. Я помітив, чим різняться близнючки. Тана — ім’я згодом з’ясую — швидка, з дзвінким голосом, завжди заговорює першою. Дана ж дещо повільніша в рухах і лише доповнює сказане сестрою.

— Вода сьогодні чудова! —  сказала Тана, підтримуючи Дінону за лікоть.

— Так освіжає, — додає Дана, усміхаючись Ірині.

Дінона з Іриною лиш сміються та кивають у відповідь, Дінона стримано, Ірина радісно.

— Наступного разу, підемо в інше місце плавати, — Тана.

— Там ще краще! — Дана.

— Стає прохолодно!

— Треба одягатися.

Щойно близнючки вибігли з будинку, Анафор оголосив, що цією ночі має їхати.

— Ви чекайте на мене тут, — завершив він.

— А ти? — запитала мене Ірина.

— Я … — сонце рушило навспак, спопеляючи мене. — Я … — крижана брила огорнула мої плечі.

— Він мені потрібен, — відрізав Анафор.

Платон у своїй «Державі» писав, що краще коли керує той, хто знає. Тієї миті я навряд чи осягнув глибину цієї мудрості, але був вдячний, що хтось прийняв рішення за мене.

Дорога до сховку виявилась неблизькою.

— А про який віз казала Алкіна? Той, що має перекинутись? — запитав я, аби відволіктися від поколювання між лопатками. То був її докірливий погляд, який я все ще відчував спиною.

— Он бачиш, — Анафор показав сузір’я з семи зірок. — Скіфи його називають Возом, греки - Великою Ведмедицею, а коли верхні та нижні зірки поміняються місцями, настане час звернути праворуч.

Це було досить незвично - щоб зірки мінялись місцями, - тож я почав стежити, аби не пропустити початок небесного танку. Мій кінь, досвідчений степовий бігун, ішов низько схиливши голову, стиха форкав, заколисуючи мене розміреною ходою.

Спостерігати за всіма потрібними зірками було незручно, тож я зосередився на двох. Вони виблискували з-під хмаринок-повік сірими вогниками Ірининих зіниць. Вабили, сповивали. Чергова хмаринка заслонила зірки, застигла. Очі-зіроньки своїм світлом потроху просочувались крізь бавовну, а коли нарешті проявились, то змінилися. Стали вужчими, чужими, та все ж звабливими. Повіки вже не вигнуті, а прямі наче стріли, дивляться очікувально, запрошувально. Дана! Це очі Дани! Щойно я зрозумів, хто на мене дивиться, одразу ж почали промальовуватися інші риси скіф’янки – однієї з дружин степового вождя. З’явився кирпатий носик, усмішка – весела й задумлива, шия, намисто, відкриті плечі, тінь під ключицями…

— Полімію! — мене смикали за плече. — Полімію прокинься нарешті! — Анафор встиг сплутати ноги коням і тепер будив мене.

— Приїхали? — запитав я, вкладаючи в голос всю бадьорість, на яку був здатен.

— Так. Далі пішки. Верхи, багато шуму.

Я тільки тепер помітив, що попереду виблискували вогні. Пройшовши вперед, стало зрозуміло, що вогнищ де-кілька, ми прямували до одного з них.

— Слухай уважно. Коли хмара сховає місяць, біжимо он до того чагаря. Відпочиваємо, потім я розберуся з охороною, а ти біжиш через місток, хапаєш амфору з зерном. Зустрічаємось за тим-таки чагарем. Все зрозуміло?

Я знизав плечима, що тут незрозумілого?

— Зачекай, але ж в тебе жодної зброї! — Тільки тепер я збагнув, що це не гра. Охоронці цілком здатні захищатись, тож якщо не Анафору, то мені точно буде непереливки від їхніх списів.

Цієї миті хмара закрила місяць, Анафор побіг, я - слідом. Відстань була невелика, я майже не захекався, Анафор натомість хапав ротом повітря. Схоже, він відчув моє спантеличення, і віддихавшись, пояснив:

— Ребра криво зрослися, коли біжу – боляче.

Здається, саме тоді, я нарешті зрозумів, що Анафор – людина, навряд чи син Аполлона. Просто людина: спритна, розумна, смілива, але вразлива.

— Я пішов. Коли застигнуть охоронці, роби все як домовились.

— Що значить застигнуть? — прошепотів я, але він вже був задалеко.

Сховище було наїжачене частоколом, перед якими зяяла канава. Через неї в кількох місцях перекинуті містки, кожен з яких охороняли двоє озброєних воїнів. З-за колод огорожі теж вгадувалися вогні - варта була напоготові будь-якої миті захистити зернову скарбницю.

Анафор йшов показуючи, що в нього немає зброї, просто на двох охоронців, які погрожували списами. Він щось запитував їх про кургани чотирьох царів, а ті у відповідь похитували зброєю. Підійшовши на довжину списа, він на мить зупинився. Наступні його рухи були настільки блискавичними, що мені знадобиться час, і додаткові знання, про його вміння аби зрозуміти що відбулось. Дзиґою пронісся між списами, опинився за спинами охоронців і викинув руки з напруженими пальцями. Один дотик і чоловіки застигли наче статуї з виставленими списами.

Перестрибнувши місток, Анафор зник за огорожею ліворуч, я — кинувся праворуч. Місяць сяяв чисто, та я не одразу зрозумів, що шукати. Лише придивившись, помітив: ці купини не самі виросли в степу — їх насипали люди. Я опустився навпочіпки біля найближчого горбка, відгорнув шар дерну і знайшов під ним ляду. Вона піддалася не одразу, а коли нарешті відчинилася, з ями повіяло підземеллям.