Ольвія має встояти!

Вона подивилась на нас оцінювально. На Анафора - довго, по мені ковзнула поглядом. Дівчат розглянула прискіпливо.

– Продаєте? – кивнула на Дінону з Іриною.

– Золота не вистачить, – огризнулась Дінона. Ірина насупила брови.

– Це дім вождя? – Анафор уже зіскочив з коня й прямував до ґанку.

– Куди, це ти? – жінка спробувала заперечити, та Анафор вже увійшов усередину.

Слідом збігли дівчата й теж увійшли. Я ступив на першу сходинку - господиня дивилась крізь мене. Вона вже опанувала себе, її погляд був майже спокійним. Усередині було досить світло, завдяки отворам у стінах та великій круглій дірці через яку вливалося сонячне проміння і виходив дим від вогнища, на якому бурлив та булькав мідний котел.

Перед нами стояв зрілий чоловік в довгій сорочці, на плечах - сиве хутро. Бородатий, брови з’єднані між собою широкою синьою смужкою татуювання. Якби не мідний шолом, який він м’яв в руках, то мав би цілком мирний вигляд господаря - хлібороба.

Якийсь час він дивився на нас. Ми на нього.

 – Савлій. – Зрештою сказав господар. Голос був грудний, плив поволі, м’яко огортаючи слухача. – Вождь скіфів-орачів.

 – Яртур, – відказав Анафор. – Колишній очільник особистого загону Атея.

Савлій, не відреагував. Схоже йому було байдуже до Анфора, а от Дінона з Іриною цікавили його значно більше. Мене, здається, взагалі не помітив.

– Того самого Атея? – почулось у нас за спинами. Це увійшла господиня. – Того, що загинув у битві з Філіппом?

Анафор не відповідав. Всі інші мовчали.

– Голодні? – зрештою запитав вождь. – Алкіно, нагодуєш подорожніх?

Ми вмостилися за масивним дерев’яним столом. Савлій якийсь час переводив погляд з Ірини на Дінону, зрештою зупинився на Діноні. Блакитна смуга над очима вигнулась дашком. Алкіна тим часом ставила перед нами парувалу юшку в дерев’яних мисках. Ложки були теж дерев’яні - знак достатку. А от страва мене спочатку розчарувала. Я був певен, що всі скіфи їдять лише м’ясо, а тут його не було. Юшка була глевкою та невиразною, ложка в цій суміші грузла наче уві сні зліплюючи докупи язик та зуби. Але на смак виявилось непоганою, в живіт сковзало взагалі непомітно. Щойно в роті була липка маса, аж ось ковтаєш - і приємна ситість наповнює шлунок.

– У-ум, а смачно! – Дінона першою порушила тишу. Савлій задоволено всміхнувся, примружився наче кіт.

– Савлію, – звернувся Анафор, – ми до тебе у справах. Він багатозначно зиркнув на Алкіну.

– Про це здогадатись неважко, – відповів вождь. – При Алкіні, моїй старшій дружині, кажіть усе як є. Від неї у мене таємниць немає.

 —Так. Звісно. — Анафор вдав, ніби йому це було зрозуміло одразу. — Мусимо звернутись за допомогою. Ми вибралися, з Ольвії, яку тримає в облозі македонський пес Зопіріон майже дивом…

Лункий гуркіт і зойк перервали його. В Алкіни щось випало з рук, з гуркотом ударившись об мідний котел.

— Ми не воїни, — Савлій розвів руками. — Ми мирні хлібороби. Не туди ти звернувся Анафоре.

— Воїнів ми знайдемо в іншому місці. Але щоб натягнути тятиву потрібні сили. Ми прийшли, щоб домовитись про їжу. Зараз твої плуги -  така ж зброя як списи та мечі.

Савлій заперечно похитав головою, невдоволено піджавши губи, та Анафор заговорив швидше, не даючи можливості перебити себе:

— Зрозумій, вожде: якщо Зопіріон захопить Ольвію, він не зупиниться. Це стане сигналом для загарбника Македонського! Вони вирішать, що Скіфія слабка. Прийдуть і захоплять ваші поселення, вб’ють чоловіків, заберуть жінок у наложниці, а з дітей зроблять рабів. Чи ти гадаєш, що війна вируватиме навкруги, а тебе омине? Думаєш, коли ці землі перейдуть до македонян, ти житимеш як раніше, мовляв, я всього лиш хлібороб і мене не обходять воєнні справи?

— Але я справді хлібороб, — Савлій навіть знову розвів руками. — І мене справді не обходять воєнні справи. І я розумію, що військо, яке ти, — жест в бік Анафора, — збереш разом зі своїми… гм… помічниками потребуватиме їжі. Але в мене немає.

Сказавши це, Савлій узяв шолом. Здавалось ось-ось одягне, але натомість залишив перед собою. Потім продовжив, не підіймаючи погляд від тьмяної міді в руках.

— Ну немає! — вчувся стукіт дерев’яної копистки по боках казана - Алкіна помішувала юшку. — Ми відсіялися, запасів катма. Про м’ясо й говорити не випадає - худоби обмаль, кілька десятків баранів ото й усе. Ну нема чого дати! Не-ма-є!

Останні звуки відмови ще висіли, коли почувсь дзвінкий дівочий сміх. На порозі стояли двоє дівчат. Зовсім однакові: смуглі, у тканих сукнях з червоно-зеленим геометричним візерунком, із вугільними косами та бісенятами в очах. Єдина відмінність - коса однієї прикрашала ліве плече, іншій – праве.  Увійшовши в будинок вони не одразу помітивши нас, продовжували над чимось сміятись. Пружні груди здіймались в такт сміху, притягуючи погляд до видолинка у вирізі сорочки.

Раптом я відчув різкий поштовх в литку – хтось боляче копнув мене під столом. Від погляду Ірини, про пропік мені перенісся, я пропустив вдих. Спробував одночасно відкашлятись та вичавити з себе недоумкувату посмішку.

— О, а ви не самі! — сказала красуня з косою праворуч.