Дорогою до орачів.

Поки чекаю на човен Харона, хвилююся. Але це хвилювання не йде в жодне порівняння з тим, яке я відчував у степах Скіфії, коли вперше пізнав жіноче тіло. Власне, казати "пізнав" — надто самовпевнено. Жінку, її тіло, душу та характер неможливо пізнати повністю, можна лиш відчути. Тією мірою, якою вона дозволить

Виїхавши від алазонів, ми весь день їхали без зупину. Лише коли сутінки стали густішати, ми зупинилися: розвели багаття, встановили кибитку. Я сидів, спершись на стовбур. Ірина сиділа на цій самій колоді, її коліна височіли на рівні моїмї очей. У нас за спиною, у повстяному наметі — Анафор із Діноною. Дивлячись на вогонь, я раз у раз бачив ті дзвіночки з дбайливо обрізаними корінцями, що Спаргапіт подарував Ірині

У мені вирувала суміш почуттів. Злість та образа затьмарювали думки, мені здавалося, що я ненавиджу її. Що вона взагалі собі думає? Теж мені Афродита! Якоїсь миті я вже навіть ладен був рішуче піднятися, щоб піти й собі до намету, але, почувши якесь шарудіння, ледь приглушене товстим шаром повсті, застиг.

Скосивши погляд у бік Ірини, я побачив, що вона дивиться на мене. Вдав, що не помітив ні погляду, ні посмішки, а звів очі вгору, шукаючи знайомі сузір’я. Шурхотіння в наметі припинилося, натомість вчулося голосне дихання, яке до того ж пришвидшувалося, й ось воно вже переросло в довгий жіночий стогін

Почуваючись ні в сих ні в тих, я спробував зосередитися на інших звуках. Десь у траві очікувально потріскував цвіркун. На якийсь час мені вдалося цілком перемкнути увагу на цвірчання комахи; я навіть замислився: на що або на кого вона може чекати? Відповідь була на поверхні, та я так її і не вхопив, бо піднялася Ірина, аби підкинути хмизу в багаття. Цвіркун перейшов на схвильовану тональність, Ірина оступилася і впала просто мені в обійми. Якийсь час ми дивилися одне одному в очі, обійнявшись. Звуки змішалися. Стогін, цвірчання, серцебиття. Какофонія оглушувала, здавалося, череп мав ось-ось луснути. І що ближче тягнулися уста Ірини до моїх губ, то лункішим та проникливішим ставав шум. Тиша накотила, коли м’які дівочі губи зволожили мою пересохлу нижню губу

Лиш цвіркун — цей музика нічного степу — знову завів свою пісню. Мелодія, спочатку несмілива та ламка, рвучко порушувала тишу. Та з кожним новим "цвірк-цвірком" його спів лився все впевненіше, наче він нарешті зміг дозволити собі виявити себе, відкинувши зайве. Його голос ставав ціліснішим, палким та настирливим. Пісня пронизувала простір навколо, пришвидшувалася та сповільнювалася, аж ось, досягнувши найвищої ноти, обірвалася. Та не зникла миттєво, бо луна ще кілька разів повторила останні акорди.

*** 

Ранок увірвався дзвінким сміхом. 

— Ха-ха-хі, ви подивіться на нього! Спить, наче немовля після цицьки, — Дінона сміялася, сидячи на возі, і вказувала на мене рукою. 

Інші не дивилися в мій бік, але, здається, теж посміхалися. Відкинувши вбік баранячу гуну (перевіривши спочатку, чи штани на мені), якою був дбайливо накритий, я передусім переконався, що всі шість свинцевих пластин зі мною. Швидко закинувши речі на віз, я скочив на коня, демонструючи всім виглядом готовність рушати

Кінь ішов поволі поруч із возом, на якому сиділи дівчата. Анафор подався вперед. Я дивився прямо, та все ж відчував погляд Ірини. Це тішило й хвилювало водночас. Я хотів, та не міг поглянути на неї у відповідь. Ця ніч змінила мене — я став чоловіком. Ніч змінила нас: Ірина стала жінкою. Я раз по разу перебирав у пам’яті кожну мить, заново смакував і насолоджувався тим, що сталося між нами. Але разом із тим відчував сумніви: чи все я зробив правильно, чи не виглядав смішно...

Зрештою, навіть якщо я і був смішним, то все одно саме я був цієї ночі з Іриною! Я! І я поглянув на неї у відповідь. Але наші погляди не зустрілися: за мить до того Ірина відвела очі й щось прошепотіла Діноні, від чого дівчата пронизали ранкову млявість степу гострим нестримним сміхом

Мені здавалося, що сміються саме з мене. Я зіскочив з коня, вдав, ніби перевіряю речі в сумках. Лише коли віз від’їхав на добрих пів сотні кроків, рушив слідом. 

Та недовго мені випало побути наодинці. Повернувся Анафор і махнув рукою, аби я пришвидшився.

— Попереду плем’я скіфів-орачів, — сказав він, коли я під’їхав. — Ці скіфи навряд чи допоможуть нам здолати Зопіріона. Вони краще вправляються з плугом та мотикою, ніж із мечем та списом. 

— Тож навіщо ми туди прямуємо? 

— Як гадаєш, Полімію, що головне у війську? 

— Ну... хоробрість, завзятість? 

— Я зараз про те, що можна відчути на дотик. 

— Зброя? Обладунки? 

— Харчі, Полімію. Голодний воїн думає про їжу. Не про бій. Скіфи-вершники їдять м'ясо, а їхні коні - овес. Без цих орачів та їхнього збіжжя, усе військо — просто зла та слабка маса.

Така істина стала для мене відкриттям. Це було просто, зрозуміло й логічно, але я ніколи про це не замислювався. Їжа, звісно, важлива, проте вона завжди була для мене чимось на кшталт повітря. Воно потрібне, воно просто має бути, але ж забезпеченням повітря ніхто не займається. А от з їжею, виходить, усе інакше.

Ми їхали вздовж полів, на яких зеленіли соковиті сходи. Де-не-де зустрічались помешкання, як то землянки чи напівземлянки. Місцями видно було зігнуті фігури людей, які щось працювали на нивах озброївшись важкими сапами.

Воли йшли звичним кроком - їх не треба було спрямовувати. Як вдавалось їм знаходити потрібну путь? Гадаю, що завдяки широким ніздрям, ці твварини вловлювали щось у землі. А саме випорожнення іншої худоби - волів, коней, баранів та інших, які природньо йшли саме «головним» шляхом. От де цей, прости мені, Зевсе, аромат був найсильніший туди й прямували воли.

Поступово людських осель ставало більше, а коли ми дісталися канави, що колом обрамлювала узвишшя, зрозуміли: ми в самому серці поселення орачів. Через рів був місток, яким ми й переправилися. 

Землянок тут не було. Навіть напівземлянки майже не зустрічалися. Тут стояли наземні будиночки, зліплені з глини, гною та соломи. Подекуди виднілися навіть хатини з дерев’яних колод. Саме біля такої стіни й зупинилися воли; вони втупилися в перепону, байдуже пережовуючи свою нескінченну жуйку