Гардахан Молодший

Гардахана Молодшого я побачив вже наступного дня, ввечері. Він йшов вулицею, за ним на конях Аріскот та Спаргапіт, які й розшукали сина вождя в лісі. Це був високий, спортивної статури чоловік з прямим до плечей волоссям, розумним і одночасно сумним поглядом, та твердим підборіддям. Без бороди, без башлика, без взуття. Одягнутий в туніку з грубої тканини, на правому зап’ясті бронзовий обруч, на лівому - шкіряний ремінець. Ми стояли біля подвір’я вождя й дивились як Гардахан Молодший спокійно й водночас швидко йде, відповідаючи на привітання коротким кивком голови. В руках мішечок, перев’язаний шкіряним шнурком.

Коли до батькового подвір’я залишалось кілька кроків, назустріч йому швидкою ходою вийшов Гардахан Старший, розчепіривши руки. Обійнялись. Вождь міцно притиснув до себе сина, плескаючи по спині, той однією рукою обіймав батька, іншою обережно тримав свій шкіряний мішечок.

– Проходь, проходь сину! – сказав вождь метушливо запрошуючи до себе на подвір’я.

– Не можу, – відповів Гардахан Молодший з вибачливою посмішкою. Показуючи мішечок, додав: – Тут лікувальна рослина, зібрана сьогодні на зорі, треба до півночі встигнути зробити настоянку, інакше вона втратить свої властивості.

– Ти все вошкаєшся зі своїм бур’яном! – невдоволено пробурчав батько. – Знаєш чого я тебе покликав, га?

– Так, Спаргапіт розповів, що маю змагатись… – він окинув поглядом натовп, і кивнув в бік Хабі,  – он з ним. Його ще називають Непереможним. Я все встигну.

Молодший говорив неголосно твердо та чітко, в голосі вчувалась повага. Він підійшов до Хабі, привітався по-еллінськи стиснувши передпліччя.

– Елін? – запитав грецькою мене.

– Так.

– Будеш фіксувати перебіг змагань? – кивнув на суму, з якої виглядали свинцеві дощечки.

– Так. 

– Пухирці полопались, рідина вже стікає?

– Що? – не зрозумів я.

Він показав пальцем на мої ноги. Я лівою ступнею чухав праву гомілку.

– Ти, мабуть, приїхав в наші землі у своєму одязі, в туніці чи хітони. Та перш ніж здогадався одягти штани, посік голі ноги степовою травою. Шкіра набрякла, запалилась, свербить, а ще треться об штани, від чого пухирці лопаються, з них пливе сукровиця заражаючи нові ділянки.

 – А-а, як … – я запнувся, бо надто багато хотів запитати: «як ти все це дізнався», або ж «як мені тепер бути», чи «як мені допомогти».

– Ходімо зі мною, я тобі допоможу, – сказав Гардахан Молодший і показавши мені мішечок, додав: – Вважай тобі пощастило, в мене як раз є найкращий засіб лікування шкіри - чистотіл.

Гард - саме так назвався син вождя, коли ми увійшли в його помешкання на краю поселення - наполовину заглиблену хатину з очеретяною стріхою. Над входом в’язки сушеної трави, в середині стіни обмазані глиною. Посередині, просто в землі місце для огнища обкладене камінням, під стіною рогожа з овечою шкурою, на яку мені й показав Гардахан Молодший, аби я ліг. Навпроти мене, в іншій стіні заглиблення з кістками та панцирами черепах, ліворуч від входу, в кутку - плаский камінь, на якому лежать трав’яні зв’язки та глиняні горщики, кістяні ножі та дерев’яні ложки. В іншому кутку - висить вовча шкура та стоїть виліплена з глини спіраль.

– Намагаєшся запам’ятати все, аби потім було що писати про свої мандри? – запитав Гард.

– В мене є… еее … знайома вона теж лікує, – недоладно відповів я на запитання.

Гардахан молодший тим часом дістав з мішечка жовті квіточки зі стеблами поклав їх до глибокої чаші, дістав щось з полички, теж поклав в чашу, а одну смужку вкинув до рота, але не з’їв, а тримав за щокою. Іншу смужку дав мені.

– Що це? – запитав я, теж засовуючи за щоку.

– Кора верби, полегшить біль, заспокоїть свербіж.

– Розкажи, про цей рецепт, – попросив я смакуючи терпкий та гіркуватий присмак.

– Потім розкажеш своїй еее-знайомій? – посміхнувся він і продовжив: – Чистотіл - кращі ліки для шкіри. Зараз я готую бальзам “Сонячний”, повної сили набере за три дні, але я знаю як пришвидшити приготування. Крім чистотілу я додав туди кору верби, ту слину від якої ти зараз хотів би виплюнути, але треба ковтати. А тепер ще дрібку ромашки. Розтовчу,  та аби не чекати трьох днів, заллю все це медовою брагою.

Вичекавши якийсь час він змастив мої ноги, відчуття було таке наче хто обплів ноги міцними путами, і з часом коли бальзам застигав, стискало сильніше. Та загалом відчув я себе краще. Значно краще.

– Що, крім бажання, стати всесвітньо відомим привело тебе в наші степи? – запитав Гардахан, коли закінчив мастити мені ноги.

– Всесвітньо відомим? З чого ти так вирішив?

– Ти грек. А кожен еллін, якщо здобув достатню освіту, мріє прославитись у віках. Ти, гадаю, бачиш себе тим, хто повідає світу про невідомі землі. Мандрівник-письменник.

Так відповів тоді мені Гард - син вождя алазонів. Цей скіф кількома реченнями сформулював те, що я вже відчував, але ще не усвідомлював. Саме мандрівник-письменник найкращий для мене сенс життя. Мандрувати та писати - що може бути цікавіше?

– Мабуть, так і є, – задумливо протягнув я у відповідь. – Та сюди ми потрапили з іншої причини. Треба врятувати Ольвію. Місто ось-ось може рухнути під Зопіріоновою навалою.

Ми проговорили до ранку. Я розповідав, про себе, він про себе. Коли сонце ледь показало вершечок, хтось тоненьким голосом покликав:

– Полімію.

– Можеш увійти, – сказав Гард.

Це була Ірина вона стояла в проході, осяяна ранішнім сонцем.

– Збирайся, ми вирушаємо, – сказала вона. Потім помітивши мої ноги жовті від ліків додала: - Просто зараз.