Жертвопринесення по-скіфські.

Першим привели старого бранця з сивою бородою. Вклали грудьми на більший пеньок, головою на менший. Старий повів плечима, наче зручніше вмощуючись на останньому своєму ложі. Один помах меча і голова покотилась точнісінько до ніг вождя, а безголове тіло притримували двоє дужих воїнів, так, щоб як можна більше крові стікало в казанок між пеньками, пильнуючи кожну краплину.

Наступним вели чорнобородого чоловіка. Цей на відміну від його батька (чомусь я був певен, що це одна родина - дід, батько та син), пручався, кричав та злісно зиркав на своїх поводирів. Він навіть зумів вивернутись та вкусити одного поводиря за плече, вирвавши чималий шмат м’яса. Після чого на допомогу підбігли ще двоє агафірсів і надалі тримали вчотирьох. Коли був біля пеньків він виплюнув шмат людського тіла, просто в обличчя кату і крикнув:

– Арей! Я йду до тебе!

Коли чорнобородий сам ліг на пеньки посміхаючись закривавленими зубами тому, кого ніхто крім нього не бачив, серед самохвалів пронісся шумок поваги.

– Сміливий. Гарний воїн. Арей буде задоволений.

Голова бранця ще робила останній оберт біля ніг Гардахана, коли почувся тонкий крик, майже дитячий, чи жіночий. Це вели останнього бранця. Наймолодшого, безбородого. Його майже несли тримаючи під пахви два воїни, ноги хлопця ледь пересувались спотикаючись на кожному кроці. Його безвільне тіло вклали на пеньки, кат підняв меча…

– За віщо? – спитав приречений, – я ще не …

Останнє слово злилось зі свистом меча та хрускотом хребців.

«Я ще не…» що? Думав я поки Гардахан встромивши пальці в волосся підіймав голови. Не жив? Не вбив? Не готовий? Що хотів сказав той хлопчина, який був молодший за мене? Я навмисне уникав його питання «За віщо?». Лиш зараз коли пишу ці рядки, коли сам очікую човен, який перевезе мене на той бік, де я зустріну того хлопця, мушу дати собі відповідь. За Ольвію. Все життя не вистачало в мене мужності, аби визнати це. Але прийшов час сказати правду хоча б самому собі.

 Гардахан підіймався сходинками на гору хмизу, тримаючи в правиці дві голови - сиву та хлопця, а в іншій руці - голову чорнобородого. За ним несли казан з кров’ю, що парує. Лиш коли він піднявся на гору я помітив, що пологу верхівку гори прикрашає меч розміром з дорослу людину встромлений догори лезом. Як меч, встромили руків’ям в кам’яну брилу (виявиться, що хмиз опирається саме на величезний прямокутний камінь - пуп скіфської землі), це ще одне питання на яке я так і не дізнався відповіді.

Я дуже уважно, задерши голову спостерігав за діями вождя, бо не хотів бачити того, що відбувалось з обезголовленими тілами. Я намагався не помічати як відсікають руки та ноги.

Гардахан виклав голови біля меча й почав черпаючи кров з казанка поливати нею меч примовляючи:

– Пий Ареє! Вгамуй свою спрагу! Будь прихильним до воїнів твоїх!

Коли він «споїв» всю кров, на гору вже піднесли відсічені кінцівки й вождь почав розкидати їх на чотири боки. Наче нізвідки з’явились ворони та граки й покружлявши якийсь час накинулись на ще теплу плоть. Гардахан задоволено спостерігав як бенкетує птиця в одному місці, в іншому, поглянув в третій бік. А коли помітив, що до четвертої купки кінцівок не підлетів жоден птах, нервово почав ялозити в руках золоту бляху з намиста, навіть вкусив кілька разів.

Коли спустився донизу він все ще тримав в долоні бляху. Лиш віддавши наказ: «Підпалюй», махнув рукою і випустив її.

Вогонь миттєво охопив сухий хмиз. Помаранчеве полум’я швидко добігло верхівки й почало нагрівати метал меча. Лезо поступово розжарювалось та змінювало колір. Потемніло, почорніло, зрештою розпечений метал почервонів і почав бриніти. Звук «и-и-и», був довгий і пронизливий, здавалось наче він прагне просто в небо і не затихне поки не дістанеться самого сонця.

– Слухай Ареє! насолоджуйся! Будь прихильним до воїнів твоїх! – прорік Гардахан, коли звук став особливо пронизливим.

Жар від кострища припікав обличчя, коні форкали відвертаючи морди від попелу, що літав навкруги. Та скіфи стояли непорушно не відводячи погляду від меча. Лиш коли хмиз згорів вщент, оголивши камінь та опав потойбічною лавою, воїни підійшли до струмка, що витікав просто з-під кам’яного пупа землі.

Навкруги стихло, здавалось навіть повітря застигло, лиш дим вузлуватим стовпом височів вгору.

– Дихай Ареє! Вдихай на повні груди! Будь прихильним до воїнів твоїх!

Щойно вождь проказав, це піднявся вітер і згорілий чорний та розпечений червоний попіл закружляв в повітрі осідаючи просто у воду. Коли опав весь в струмок, розтягнувшись довгою брудною цівкою, Гардахан врочисте підняв вгору меч та різким рухом встромив його в воду. Всі самохвали повторили за своїм очільником. Діставши мечі з води вони довго тримали їх перед своїми очима, аж поки остання краплина не впала з руків’я на землю.

– Тепер нам будь-який ворог - ніщо! – сказав Гардахан заплигуючи на свого коня. Він ще раз окинув поглядом птахів, подивився на кінцівки, до яких не торкались птиці, покусав золоту бляху й рушив.

Я, Анафор та Хабі їхали слідом мовчки. Мені нестерпно муляли ноги посічені травою. Коли кінь спіткнувшись на купині шарпнувся, я не витримав:

– Анафоре! Чому ти не зупинив це варварство? – закричав я захлинаючись. Чому допустив оте…  – не зумівши підібрати потрібного слова махнув в бік кам’яного пупа землі, – адже ти мав зупинити це.