Вождь алазонів

Вождя звали Гардахан.

Він так і сказав, коли ми під’їхали до групи чоловіків, які сиділи навколо величезного казана і їли м’ясо, відкушуючи великі шматки та не зважаючи на масну рідину, що спливала їх бородами, капаючи на груди та ноги.

Аріскот зіскочив з коня й щось тихо сказав літньому, але міцному чоловікові, який сидів на підвищенні, та в якого єдиного з гурту на голові був мідний шолом. Чорна борода з рясною сивиною була обережно підстрижена, на плечах шкура якогось звіра з чорно білими плямами, без сорочки, але щедре обвішаний золотом. На грудях намисто з золотих блях, руки стискають браслети, Широкий пояс в центрі прикрашений більшим золотим кругом, від якого відходять вбік менші.

– Я Гардахан, – сказав він, пильно вдивляючись в Анафора, - кажуть ти був у війську самого Атея?

– Мене звати Яртур, – відповів Анафор, а я не зрозумів чому він приховує своє справжнє ім’я. – Так, то правда. На жаль я не зміг уберегти царя.

Аріскот знову щось тихо сказав схилившись до вуха вождя.

– Мене називають страж пупа Землі, – промовив Гардахан і продовжив: – повір, недарма. Бо поки я живий, я збережу те, що мені випало оберігати. Та кажуть, що ти був на межі загибелі, тому не міг врятувати царя. Покажи.

Анафор показав шрам, під схвальні прицмокування присутніх.

– Не знаю чи це виправдовує мене, – стиха промовив Анафор, – але так вже сталось, що я живий, а цар загинув. Він загинув, але не скорився. І Філіпп тоді втік зі Скіфії, та сконав як хворий бездомний собака. Атей же згинув, як справжній воїн в битві, ціною свого життя не пустив в наші степи македонян. Але тепер син Філіппа знову тягне свої мацаки до наших земель.

– Сюди йде Александр? – запитав Гардахан.

– Ні. Сюди прийшов Зопіріон, один з полководців Александра. Саме зараз він штурмує Ольвійські мури.

– Ну, Ольвійці відмовились від скіфського захисту. Вирішили самі дбати про свій захист.

– Зопіріон не обмежиться Ольвією. Це вірний пес свого господаря. Александр прагне захопити весь світ. Якщо Зопіріонове військо захопить Ольвію, то влаштує там базу для майбутньої війни зі скіфами…

– Ми його не боїмося, хай спробує і відчує гостроту наших мечів. Філіпп був одноокий, а Зопіріона називатимуть одноруким, одноногим, та одновухим – голосно під сміх присутніх перервав Анафора Гардахан.

Анафор сміявся разом з усіма, а висміявшись, сказав:

– Так нащо зволікати? Треба вже зараз, коли македоняни скупчились в одному місці завдати удару. Нащо чекати коли його воїни дійдуть до земель алазонів, на який розташований пуп Землі? Ти як справжній, достойний страж знаєш, що краще ворога тримати якомога далі від своїх земель.

– А хто казав зволікати? Аріскоте, – звернувся вождь до нашого супроводжувача, який все ще стояв поруч, – оголошуй загальний військовий збір. Повідом, що на сході сонця розпочнемо.

З цієї розмови, я зрозумів далеко не все, але загальний сенс схопив і відчув, як моє ставлення до самохвалів значно покращилось. Зрештою, думав я, нічого вже такого поганого й нема коли людина самовихваляється, особливо, коли для цього є підстави. Може вони й надто зухвалі, але хоробрі точно, та й воїни, здається, вдалі - сонце вже сідає, а мечі й досі дзвенять, бо тренуються.

А коли Гардахан велів поселити нас та нагодувати, мій шлунок видав вдячне муркотіння, адже хоч ми й були забезпечені їстівними запасами від калліпідів, та день видався таким метушливим, що про їжу ніхто й не згадував, аж до цієї миті.

Я, Анафор та Хабі розмістились в одній повстяній юрті, а Ірина з Діноною в юрті поруч. Годували нас, здається, бараниною. О, що то була за вечеря. Солодке м’ясо плавало в глибоких тарелях у власному смальці. Це було неймовірно смачно й дуже поживно. Вже після другого шматка, я не зміг би з’їсти й макової зернини - настільки наповнився мій шлунок. Навіть вмовляння Анафора, що варто з’їсти все, адже нам потрібні сили не подіяли. Тому мої співмешканці розділили мою порцію між собою.

– Невже ви не наїлись? – запитав я.

– Розумієш, Полімію, – відповів Анафор, – залишки їжі вони сприймуть, як невдячність, чи навіть неповагу.

Дивно, ну залишилось трохи їжі, до чого тут неповага? Можливо… Що саме можливо я додумати не встиг, бо повний шлунок, та зморене тіло відключили мозок і я заснув.

Ніч промайнула, як мить, тому коли на сході сонця засурмили збір, я прокидався дуже довго, а коли зрештою розчепірив очі, зрозумів, що Хабі та Анафор вже чекають на мене, сидячи наче й не спали.

– Я зараз, – сказав я метушливо намагаючись піднятись. Зачепився за похилий бік намету, заточився та зрештою зловив рівновагу і випростався. – Я готовий. Вперед.

На дворі всюди були вершники одягнені в бойові обладунки. Воїни виблискували на ранішньому кровавому сонці мідними та бронзовими лускатими панцирами та шоломами. Відчувалась піднесеність, яка зазвичай панує перед чимось захопливим. «Ось де вони - справжні воїни, – думав тоді я, – вони живуть тільки очікуванням битви, а коли нарешті настає день в якому кожен скіф зможе ціною власного життя здобути собі славу, то наче прокидаються, оживають…»

Мої роздуми перервав жіночий скрик. Це Дінона щось доводила двом скіфам, які кіньми перегородили їй дорогу і не давали кроку ступити.

Анафор відвів погляд від тієї сцени й кроком пустив коня. Ще раз. Анафор відвід погляд! Не втрутився, не поспішив на допомогу, нічого з того, що я від нього очікував. Він просто відвів погляд! Ми з Хабі рушили слідом. Коли наздогнали, він сказав дивлячись просто перед себе:

– Не кидай погляди, в мене, гостріші за спис, Полімію!

– Але, ж…

– Не можна жінкам на ритуальне жертвоприношення. Навіть чоловіки не всі можуть бути там. Лиш воїни. Тож будь уважним та обережним, ну і злішим чи що…

Поки я намагався надати собі того самого злішого виду, ми вже виїхали з центральної брами. Поселення залишилось далеко позаду й ми їхали вверх за течією річки, коли я нарешті збагнув: