Зустріч з алазонами

Писати, сидячи на возі, який трясеться немов осінній листок на вітру - не абияке випробування. Та все ж я зробив це. Записав оповідь про Талома, сидячи, поруч з Іриною яку інколи ненароком торкався ліктем, через що доводилось перепитувати Анафора сказане.

Він їхав верхи за возом, на якому крім нас з Іриною була ще також і Дінона. Вона майже всю путь лежала горілиць закинувши лікті під голову та задумливо жувала стеблинку. Анафор розповідав історію життя вождя калліпідів двома мовами - грецькою та скіфською, тим самим надаючи мені можливість не тільки писати про скіфів, а ще й вчити їх мову.

Поруч з ним йшов тримаючи за вуздечку свого коня Хабі. Він майже не їхав верхи, воліючи йти пішки. Гадаю, це тому, що верхи його довгі ноги плутались в траві, і йому весь час доводилось підтягувати свої коліна мало не до холки коня. Втім, здається його зовсім не обтяжувала така прогулянка, в очах - безтурботність, а на губах час від часу, коли кінь форкав йому на вухо, безтурботна посмішка.

З часом мені доведеться пересуватись на слонах в Індії, катамаранами у Фунані, верблюдами в Персії, навіть випаде можливість проїхатись автоматичною колісницею Архімеда. Але це не йде ні в яке порівняння з мандрівкою волами, бо зазвичай, напрям руху визначає людина. Наші ж воли йшли як хотіли, прокладаючи міцними грудьми шлях для коней та людей в цупкій та височезній степовій траві. Звідки вони знали куди саме рухатись? Це одне з багатьох питань Скіфії, на які я так і не знайшов відповіді.

Окрім різнотрав’я, я нічого іншого й не запам’ятав на шляху від калліпідів, бо надто вже був зосереджений був на своїх записах та вивченні мови. Хіба, пригадаю неширокий потічок, який перегороджував нам дорогу, та з якого воли дуже довго пили воду. Здивувала мене реакція дівчат на воду, щойно вони побачили струмок, відразу ж сплигнули з воза та побігли збуджено перемовляючись. Довго, значно довше, ніж воли пили воду вони плескалися сховавшись в очереті. Коли повернулись Ірина з Діноною, розпашілі з мокрим волоссям та блискучими очима ніхто з нас не наважився дорікнути їм за втрачений час.

Анафор, поки наші красуні плескались постійно чухав горловину обом волам - єдиний дієвий засіб утримати їх на одному місці - аж до почервонілої шкіри на пальцях. Втім вже наступного ранку я дізнався про ще один засіб зупинити волів - це перекрити їм поле зору. Коли невідь звідки, просто перед носами волів виникли два вершники, закриваючи навколишній світ крупами коней, тягачі зупинились меланхолійно перемелюючи нескінченну жуйку.

Один зі скіфів, на темному коневі та в мідному шоломі цілився з лука в Анафора та Хабі. Інший верхи на скакуні кольору осіннього степу в закругленому башлику, тримав під прицілом мене, Данону та Ірину. До цього моменту я гадав, що тримати кілька стріл в натягнутій тятиві під силу лиш сину Срібнолукого Аполлона. Виявилось, що скіфи теж можуть стискати кілька стріл і спрямовувати їх досить влучно, принаймні я фізично відчував холод від бронзового наконечника стріли спрямованої в мої груди.

– Я, – сказав вершник в шоломі, потім додав: – Аріскот…

Надалі я зрозумів слова «незнайомці» - схоже це про нас, «землі» - схоже хоче дізнатись чому ми прийшли та «смерть» - схоже погрожує.

Говорив чітко, в міру голосно розважливо, за кожним словом переводячи погляд з одного на іншого, коли його очі дійшли до Хабі, його перервав на півслові молодший скіф:

– Я, Спаргапіт! – промовив він скоромовкою. Що він говорив далі я не міг зрозуміти, бо говорив надто швидко, але «я» він повторював так часто, що глухий би почув.

– Спокійно, – тихо сказав Анафор грецькою, – тятива в них нап’ята  впівсили, тож стріляти не хочуть. Це звичайна перевірка.

Ми всі полегшено видихнули. Щоправда, Хабі й надалі з ледь помітною посмішкою спостерігав за шулікою, що порхала високо в небі.

– Ми не вороги, ми друзі! – промовив Анафор скіфською, ледь схиливши голову. Говорив він неспішно, щоб я з друзями краще розуміли його. Зрештою я зрозумів лиш третину слів, але сенс сказаного був в тому, що лихих намірів не маємо. Йдемо в землі алазонів, аби просити допомоги, якої саме, то, звісно, якщо поважні воїни не проти, розповімо славетному вождю не менш славетного племені.

Аріскот уважно слухав аж поки в нього не почалось сіпатись праве око. Видно було, що через це сіпання шкіра на лобі муляє об обідок шолома, і коли вже з’явилась багряна смуга, він нарешті, одним рухом зачохлив стріли в сагайдак, здвинув на потилицю шолом та протер око.

– Стара рана, – я зрозумів друге, а про перше слово здогадався.

– Де отримав? – запитав Анафор.

– Ти хто такий, щоб… – далі було зрозуміло, що не твоя це справа, прийшлий. Це встряг в розмову молодший Спаргапіт.

– Я запитав, – спокійно пояснив Анафор дивлячись на Аріскота, – бо знаю як ниють рани отримані в програних битвах. Переможцям рани не тяготять.

При цих словах Анафор різко розчахнув свою куртку показуючи округлий шрам в грудях ліворуч.

– Битва Атея з Філліпом, – хрипко мовив і запахнув куртку.

– Ти був там? Ти знав Атея? – в голосі та погляді Аріскота лунала повага.

– Так.

На якийсь час запала тиша. Навіть безупинний степовий вітер затих. Аріскот кивнув в бік лука свого напарника:

– Опусти.