Свинцева дощечка І.

– Хто?

Це було перше питання в її житті, яке задав батько. Він і раніше майже завжди мовчав, обмежуючись лиш окремим словом: «дай», «йди», «досить» чи ще щось. Але ніколи раніше не запитував, скоріше наказував.

Коли приходили замовляти до батька щось, як то держак на лопату, або ярмо для волів, чи можливо руків’я ножа, він мовчки кивав головою, погоджуючись, або хитав відмовляючись.

На дочку не звертав жодної уваги. Сідав за стіл, мовчки їв те, що вона ставила перед ним, підіймався - йшов. В одному кутку скидав з себе порвані речі, з іншого забирав зашиті та чисті.

Воліна не знала нічого про свою матір, їй здавалось, що вона завжди жила ось так з батьком - він виробляв щось із дерева, вона займалась господарством. Скільки себе пам’ятала, батько лиш один раз, влітку - вона була певна, що це був сонячний день, коли сонце заливало все навкруги теплим, лагідним світлом - подарував їй іграшку. Коника вирізаного з дерева на якому сидів воїн з луком в руках.

Її вважали німою. Але вона говорила, просто її не чули. Ніхто не чув крім Тимофія. Саме так звали вершника на дерев’яному конику. Вона розмовляла з ним не розтуляючи рота, адже Тимофій чув навіть невимовлене. Він був для неї найближчим, найріднішим.

Якось Тимофій поскаржився, що борода його має бути чорною й дівчина розчинила в воді дерев’яне вугілля та пофарбувала бороду, від чого вершник став ще красивішим та ще мужнішим. Він став ідеальним.

Та з часом його очі потьмяніли на сонці й вона запитала якого кольору він хоче собі очі. Сині, відповів Тимофій.

Воліна фарбувала йому очі ожиною, бузиною, сливою та баклажаном, але така фарба не трималась довго, й Тимофій сумував. Вона продовжувала пошуки. Спочатку навколо свого будинку, який відокремлене стояв на краю лісу. Потім навколо поселення. Та нічого не знаходилось, аби очі вершника посиніли.

Якось вона забрела далеко за поселення і натрапила на величезну яму, з якої раніше скіфи для своїх стріл добували мідь. Яма була бездонна, з неї віяло потойбічним жахом, але на глибині щось виблискувало блакитним промінцем. Воліна полізла донизу. Стіни були вогкі й спливали слизом, та вона помічала лиш те, що блакитне світло наближається.

То був камінець, блакитний та майже прозорий. Воліна затиснувши його між зубами вилізла з ями й впала в траву знесилена та щаслива.

Але щастя тривало лиш до тієї миті, поки не зрозуміла, що камінь не зможе пофарбувати дерево. Вона в розпачі швиргонула його в бік, і той вдарившись об великий кам’яний валун, розколовсь на три частини.

Дівчина посміхнулась, вона вже знала що робити далі.

Роздробила на валуні синій камінець на дрібні частки, потім на жорнах перетерла часточки на порох, який зібрала в чашку з водою й залишила на кілька днів поки вода випарується. Синю жижу з дна чашки змішала з воском та яєчним жовтком.

Фарба виявилась яскравою та тривкою, а Тимофій звідтоді пронизував Воліну своїм блакитним поглядом.

Але якось він зник. Воліна знала, що Тимофій повернеться, тому просто чекала. Не сумувала, не плакала, а кожен день мріяла про зустріч.

Пройшло кілька років, дівчина подорослішала, але як і раніше чекала на свого вершника. Якось лежачі у високій степовій траві, вона дивилась вгору, на небо кольору очей Тимофія, коли почула кроки коня.

То був він. Дерев’яний вершник з луком. Тимофій. Живий на живому коневі, який мало не наступив на неї.

Чоловік сплигнув і присів на одне коліно поруч з нею.

«Де ти так довго був?», – запитала вона поглядом, на що він лиш ошелешено блимав своїми  незносно синіми очима.

Вона кинулась йому на шию, почала цілувати повіки. Він якийсь час не ворушивсь, та згодом притиснув її до себе, вп’явся в дівочі вуста, залоскотав бородою грудки - груди…

– Хто? – запитав батько, коли живіт Воліни помітно округлився.

Тимофій більше не з’являвся. Він подарував їй два найсонячніші дні її життя. Перший, коли вона була ще зовсім дитиною, а другий коли вона стала дівчиною, майже жінкою.

А ще подарував частину себе, яку вона тепер носила під серцем.

Батько не почувши відповіді розвернувся й пішов широким кроком геть. Та через кілька днів повернувсь, а з ним повернулось і звичне життя - він робив вироби з дерева, вона господарювала. Мовчали.

Пологи були важкі. Воліна народжувала самотужки, не розуміючи як і що робити. Мовчки терпіла всю ніч та ранок, та коли сонце вже було високо в небі, а сіно під нею промокло до землі, вона закричала з відчаю. На крик прибіг батько. Однією рукою натиснув на живіт, іншою зловив новонародженого.

– Тимофій, – відповіла дівчина на єдине батькове питання, роблячи останній видих.

У калліпідів Тимофій - то те саме, що вождь. Так повелось ще з того першого Тимофія, який врятував Скіфію кілька століть тому. Цю історію знає кожен калліпід.

Коли цар Персії - Дарій І, пішов війною на Скіфію, калліпід, на ім'я Тимофій зумів проникнути у вороже військо, зблизитись з полководцями та знищити їх, віддавши своє життя [1].

В пам’ять про подвиг Тимофія калліпіди обрали його сина, якого теж звали Тимофієм, вождем. Потім вождем був інший Тимофій - внук першого Тимофія, потім правнук і так ось уже понад два століття.