Емалія

Виявилось, що Емалія то дерев’яна скульптура. Та вже за мить з’ясувалось, що перше враження хибне. Жінка, що сиділа на кріслі вирізаному зі стовбура дерева хоч і була такого ж бронзового кольору як і деревина, та цілком жива.

– Самка носорога! – тихенько сказав Хабі.

Тоді я ще не бачив носорогів. Але коли через кілька років мені довелось побувати в Лівії, де я записав чимало цікавих звичаїв та схопив пропасницю, від якої мало не помер, то зрозумів що Хабі у своїй характеристиці Емалії, якщо й перебільшував, то зовсім крихту.

Важелезні складки шкіри хвилями накочувались одна на одну. Кругла голова виблискувала пітним тім’ям, яке виднілось з під рідкого та короткого волосся. З одягу лиш спідниця. На колінах двоє немовлят смокчуть груди, які лантухами притискають дітей до колін. Без взуття, з жовтими нігтями на великих пальцях. На  лівій нозі біля ступні золотий ланцюжок.

Ми з Хабі тримали безтямного Пікралідія. Ірина з Діноною час від часу витирали хлопцю чоло. Фіасіб підійшла до Емалії та щось пояснювала, час від часу киваючи в наш бік. Їй довелось кілька разів показати на нас, аби жінка-носоріг зволила глянути в наш бік. Сірі очі дивились поглядом людини, яка вже все бачила, та коли помітила хворого, в них щось заяскріло. Емалія повела плечима, до неї відразу підскочили дві дівчинки та забрали немовлят улюлюкаючи й миттю розчинились серед інших дітей, яких тут було наче мурах в мурашнику. Хлопці й дівчата, зовсім малі та підлітки. Всі різні, кожен займається своєю справою - хто бавиться з дерев’яним коником, хто ладнає лук, двоє б’ються дерев’яними мечами. Але кожен тримає Емалію в полі зору, кожен розуміє її без слів, ладен виконати, все що забажає ця жінка. Матір?

Не встигла Емалія зіпертись на підлокітники, як два міцні парубки підхопили її під руки й допомогли підвестись. Здається, дрижала земля, поки вона перехиляючись з боку на бік підходила до нас.

Дінона з Іриною сховались за нашими спинами. Емалія схилилась над Пікралідієм не помічаючи інших вона облизала йому обличчя. Висолопила довгий рожевий язик і наче смакуючи поклала його хлопцю на ліву щоку, потім повільно, із шерхотом провела ним по скроні, чолу й зупинилась на іншій щоці.

– Що вона… – вигукнув не втримавшись Хабі, але на нього з усіх боків зашикали, аби замовк, а рухах відчувалась загроза, яка почала дзвеніти, коли четверо з них підійшли й спробували забрати в нас Пікралідія.

Ми з Хабі відштовхувались плечима, Ірина з Діноною щось кричали, дужі хлопці виривали в нас з рук Пікралідія. Їх було більше, значно більше, тож все закінчилось би для нас кепсько, аби не Емалія. Вона вже йшла до свого дерев’яного трону, коли почувши гамір обернулась і щось сказала. То було одне слово. Щось незрозуміле, гортанне та владне, і ми всі заціпеніли. Мабуть, це було схоже на те, як господар віддає команду сидіти своїм собакам, і ті не наважуюсь на непослух скоряються. Поки ми оговтувались, до нас підійшла Фіасіб говорячи щось заспокійливе, показуючи жестами, що Пікралідію краще залишитись тут, а нам вже час йти.

Залишати тут самого хлопця, серед цієї зграї на чолі з жінкою-носорогом ніхто не хотів, але й вибору ми не мали. Тягнути з собою непритомного - це була безнадійна справа, тож ми вирішили дослухатись до вмовлянь Фіасіб та йти до Анафора.

Йшли мовчки. Мої думки обертались навколо Пікралідія. В пам’яті виринали слова Арука, про те, що навіть боги не можуть замінити хлопцю матір. Отже, мама цього хлопця загинула. Я чув, що найбільше від обстрілів катапультами потерпає в Ольвії Нижнє місто, через віддалену відстань від міських мурів, та через те, що багато уламків просто скочується схилом на дахи й голови мешканців, що живуть у підніжжі Верхнього міста. Зрозуміло, що там є поранені та загиблі. Але одна справа знати, що хтось - хай навіть багато хто - загинув, і зовсім інша коли гине конкретна людина. Хоч я і не знав тієї жінки, проте я знаю Пікралідія. Та виявляється, що я лиш думав, що знаю його…

– Бідний хлопець, – каже Ірина. Схоже вона думала про те саме – В нього взагалі нікого не залишилось, – вона подолала схлип і додала: – В мене хоч батько залишився.

– Який він… – Дінона та не знайшовши відповідного слова, пояснює свою думку інакше: – Я думала, він просто з цікавості за нами ув’язався, ну знаєте, як кожному хлопцеві хотілось би пригод, а він намагався помститись. І нікому й слова не сказав. Який він.

– Мусимо розчавити тих македонян з їхнім Зопіріоном як ропуху на болоті, – просичав Хабі, вперше без тієї жартівливої інтонації, яка завжди вчувалась в нього.

Виявилось, що на подвір’ї вождя нас чекають. Вождь, Анафор одягнутий в червоні штани та куртку з золотими бляхами, два запряжені воли, та два руді жеребці. Схоже це саме ті коні, що бігли табуном коли ми лиш зайшли в землі калліпідів. Один з них дивився на мене, розумними очима й нетерпеливо бив копитом.

– Одяг на ганку,  – сказав Анафор. – Перевдягніться. Те що на вас, не для довгої подорожі степом.

Першими до одягу підбігли Ірина з Діноною. Нав’ючились на повні руки, зникли за рогом будинку. Я ж відразу взявся за підбір штанів, бо ноги від степової трави в мене були посічені, подряпані, місцями спливала сукровиця. Штани кольору вранішніх хвиль Понту Евксинського мені підійшли за розміром, заправив їх у шкіряні постоли, а поверх хітона одягнув синю куртку.

Єдине на що звертав увагу Хабі, перебираючи одяг - це розмір. Найдовші штани ледь приховували йому коліна, а довга лляна сорочка з рукавами будь-кому іншому досягала б ступні, в кіренаїка, ж вона ледь доходила до стегон. Взявши до рук кілька чобітків, він просто відкинув їх в бік - годі було й намагатись натягнути це взуття.