Арук

Я у два стрибки підскочив до воза й почав шукати в соломі свої свинцеві пластини. Мені здалось, що я надто довго порпався, а знайшовши не втримав, і одна з них впала вдаривши мене по великому пальці на нозі. На очах виступили сльози, чи то від болю, чи від обурення, бо я чітко почув як насмішкувато гмикнув Талом, а його дружина схвильовано щось скрикнула. Я випростався й часто заблимав очима, Фіасіт йшла, майже бігла просто на мене. Я вичавив заспокійливу посмішку, немов би говорячи: «Все гаразд. Мені зовсім не боляче. Не переймайтесь».

Втім то було зайве, Фіасіт промайнула вздовж мене й схилилась над Пікралідієм, щось стурбовано говорячи.

– Запитує що з ним, – пояснив Анафор дивлячись на Ірину.

Але дівчина замість відповіді розплакалась. З очей поплили великі як квасолини сльози. Якийсь час вона просто плакала, не в змозі промовити й слова, потім сказала схлипуючи:

– Я… я… я не знаю! Я вже все спробувала. Ні… Нічого не допомагає.

Вона навіть затрусила в повітрі своєю сумкою з ліками в склянках. Фіасіт зрозуміла все без перекладу, щось швидко сказала Анафору. Потім, після паузи по складах, голосно промовила:

– А-ру-к, – та повторила, але тихіше: – Арук.

– Каже, що не можна в степу без башлика. Особливо дітям. Степові вітер та сонце сточують велетня, не те, що дитину. Треба його відвести до жерця, до Арука. Хабі відведи волів з підводою, а ти Полімію, ходімо вже зі мною.

Я підійшов, навіть підбіг до Анафора з Талом, як почув, що вождь знову гмикнув. Цього разу він дивився на Хабі, який марно намагався змусити волів відійти назад.

– Воли не ходять назад. – Переклав Анафор слова вождя. – Треба розпрягти їх, аби рухатись далі.

Вождь гмикнув втретє, коли Хабі перевів погляд вибалушених очей з волів на Анафора, потім на Талома потім знову на волів. Зрештою махнув своєю довгою рукою й схопивши Пікралідія під пахви закинув собі на плече.

– Куди? – запитав він звертаючись до Фіасіт.

У відповідь вона почала голосно кричати, розмахуючи руками перед Хабі, здається навіть погрожувала йому. А ще чомусь показувала пальцем на мене.

– Не подобається їй, що ти як лантух з бур’яном нестимеш його. – Пояснив Анафор. – Каже, аби вдвох несли.

Побачивши, що її зрозуміли правильно, вона швидко пішла, киваючи рукою, аби ми йшли за нею. Взявши хворого, я за ноги, а Хабі однією рукою під пахви, другою обережно підтримуючи голову, ми пішли слідом за дружиною вождя.

Коли помешкання калліпідів залишились позаду ми все ще йшли нешироким путівцем серед різнотрав’я, який привів нас до схиленого на один бік намету. Звісно, якщо можна наметом називати скирду різноманітного лахміття - від повстяного рвання до жмутків трави. 

Однак, навколо було досить охайно покошена трава, а ялинки що росли геометрично вивіреною формою півкруга надавали галявині затишної та урочистої атмосфери.

З намету висунулось закіптюжене невдоволено обличчя з масним та розпатланим волоссям. Але побачивши перед собою Фіасіб, обличчя спробувало зобразити посмішку, сховалось на мить всередині, та появилось знову, але вже в зім’ятому башлику та з іншої щілини. 

За обличчям показались плечі, а там і весь чоловік. Він постійно щось говорив, стоячи на зігнутих ногах, та наче переламаний в попереку. Верхівку башлику прикрашала голова півня. Одяг на старому був такий, як і помешкання - шарами накидано дрантя, поверх якого чорне хутро. Під одним оком витатуйовані три хвилясті лінії, другого ока нема – там наче бездонна вирва, що притягує погляд, манить, засмоктує.

Фіасіб щось швидко сказала йому, показуючи на Пікралідія, якого ми все ще тримали в руках.

Жрець підійшов до нас дрібкою курячою ходою, розмахуючи руками наче крилами, потоптався біля кожного з нас та зупинився схилившись над хворим. Зненацька штрикнув хлопця пальцем лівої руки, на якому сяяв золотий кіготь. Я скрикнув від несподіванки, натомість Пікралідій зовсім не відреагував.

– Греки? – запитав старий еллінською мовою.

– Так, саме так! – зрадів я, що знайшовся тут, серед варварів бодай хтось, хто розуміє грецьку. 

Проте, інші слова були мені не знайомі. Схоже навіть Фіасіб не завжди його розуміла. А Хабі потім казав, що серед промови він чув рідні кіренейські слова. 

– … Арук знав - підготувався, – повідомив грецькою та зробив вираз обличчя таки, наче його нудило - це він так посміхався, і повів нас до ялинок. 

Там між двох ялинок, в яких перший ряд гілок був майже під верхівкою виявився низький зруб, з димаря якого вився ледь помітний димок. Вхід затуляла шкіра ведмедя, який наче розчепірившись захищав низенький прохід. Арук взявшись за нижню лапу, відігнув шкіру, та швидко махаючи рукою запросив нас всередину. 

– … дихати, – почув я знову знайоме слово і побачив що старий хитає головою, та навіть носа стиснув пальцями. 

– Схоже там краще не дихати, – сказав я Хабі, який вже майже переступив поріг.

Всередині було темно, спекотне й тісно. В дальшому кутку тліли вуглі, обложені камінням, на якому лежало якесь листя й зерна, від них йшла пара застигаючи в приміщенні примарними візерунками. Ліворуч від входу лежала солома, тож саме туди ми й поклали хлопця. Випростовуючись, я забувши про заборону дихати, зробив вдих, втім нічого не відбулось. Повітря було незвичним - солодкавим і вогким, та цілком придатним для дихання.