В землях калліпідів

Майже сто років тому Гіппократ, мудрість якого (я впевнений) з віками не втратить ваги, назвав вайлувату людину з постійним настроєм і слабким зовнішнім виразом душевного стану - флегматиком.

То він ще не бачив скіфських волів. От це флегматики! Третю добу йдуть не зупиняючись, вдень і вночі, під дощем і сонцем, роблять крок за кроком не підіймаючи голови, пережовуючи, ковтаючи, відригаючи та знову пережовуючи свою безконечну жуйку. Їм нема діла, хто на возу, вони не помічають вагу яку тягнуть, їх шкіра однаково стійка як до спеки, так і до вітру. Сплять, їдять та опорожнюються на ходу. Ніщо у світі не зіб’є їх зі шляху, не зупинить, не змінить настрою. Вони тягнуть воза поки живуть, вони живуть поки тягнуть.

Сонце в зеніті, повсть кибитки, що встановлена на возу, закинута догори оголюючи каркас та утворюючи тінь. В тіні Ірина натирає рани на ногах Дінони маззю з одного із багатьох пузирів, що взяла з собою в похід. На краю воза лежить Пікралідій. Він блідий наче крові не залишилось в тілі зовсім. Ірина час від часу кидає на нього безсилі погляди.

Анафор більшу частину шляху йде пішки, та час від часу нам вдається його переконати відпочити на возу. Ми з Хабі третю добу на ногах. Хабі крокує бадьоро, посміхається сонцю, виблискуючи білизною своїх зубів.

Я намагаюсь не відставати, хоч Ірина вже й пропонувала мені кілька разів помінятись місцями. Відмовився. Погодився тільки на те, щоб покласти біля неї суму зі свинцевими пластинами, в яких я поки, що нічого не записав, бо якщо не рахувати зустріч зі скіфом, то в степах нічого з нами ще й не відбулось.

Дінона з Іриною помінялись місцями й тепер Дінона мастить ноги Ірині, а та підтримує поділ сукні майже на колінах. Я відчув скрегіт в грудях, спостерігаючи це. Таке відчуття мені знайоме, хоч я поки й не зрозумів його. Вперше мені заскреготало, коли я побачив як Ірина змінює пов’язку на голові непритомного Анафора. Вона тоді на мить притисла його голову до своїх грудей і щось прошепотіла йому на вухо. Я відчувши метал, що пройшовся поперек ребер не зумів вдихнути, аж поки не вийшов на двір. І ось знову це дивне відчуття.

Я з трудом відвернувсь від цієї картини й не стримавшись вигукнув:

– Яка краса!

Ми стояли на пагорбі, а праворуч, внизу бігли коні. Табун. Всі як один рудої масті. Боки та спини виблискували в сонячному промінні якоюсь радістю. Хотілось аби цей рудий потік не закінчувався, аби плинув нескінченно, щоб можна було милуватись та посміхатись.

Ми всі зачудовано дивились на цю красу, навіть воли зупинились з відкритими пащами, забувши про жуйку. Здавалось, що пливе яскраво-сонячна хвиля сама собою так, як тече річка, чи дме вітер навмання, але ні. Їх вміло скеровували вершники на чорних конях, які наче темна хмара летіли слідом за рудобоким табуном.

Вершники так ловко тримались верхи, що встигали хльоскати своїми нагайками в повітрі, зовсім не застосовуючи рук для кермування. Це хльоскання, яке лунало з різних сторін лякало рудих коней, і ті сполохавшись змінювали свій рух у потрібному напрямку. Якби люди були не вдягнуті, а на головах не було башликів, можна було б сприйняти їх за кентаврів.

– Калліпіди, – промовив Анафор. – Ми в землях калліпідів.

– Батько розповідав, ­– все ще зачудованим голосом промовила Ірина, – що це плем’я, яке з усіх скіфів мешкає найближче до нашої Ольвії, то вже не греки, але ще й не скіфи. Напівгреки-напівскіфи, цікаво.

– Самі вони не згодні з цим, а вважають себе нащадками Ліпоксая, – промовив Анафор відновлюючи рух.

– Хто це, Ліпоксай? – запитав я вихоплюючи з повозки свинцеву пластину та стилос. Я був впевнений, що зараз почую історію, яку варто зафіксувати для нащадків.

Виявилось, що Ліпоксай - це один з трьох синів, батька всіх скіфів Таргітая. Який своєю чергою є сином верховного бога Папая та богині Апі. Поки Анафор розповідав, про те що колись з неба впали золоті плуг, ярмо, сокира та чаша і були такими гарячими, що лиш менший брат - Колаксай, зумів приборкати полум’я яким горіли ці предмети. Тому старші брати погодились, що царювати має саме він. А собі забрали окремі племена та пішли з ними на вільні землі. Плем’я, вершники якого зараз гнали коней – це нащадки Ліпоксая, тому і звуться – каЛЛІПіди.

Записувати я нічого не став. Адже відомо, що скіфи то народ який виник саме від одного із синів Зевса. Про це, ще Гекатей Мілетський писав у своєму Землеописі. Тож я розчаровано поклав пластину знову на повозку.

Та насправді засмутився я не через те, що знову нічого не записав, а через те, що не личить сину грецького бога, сину Аполлона розповідати про походження народу не згадуючи грецьких богів. Якийсь час я думав над цим, поки степова трава лагідно обвивала мої ноги. Та поглянувши як Анафор скорчився, коли дашком приклав долоню над очима - аби поглянути вдалечінь - я зрозумів, що в усьому винна ота здоровенна гуля над чолом. Іншу людину такий удар взагалі вбив би, тож варто лиш радіти, що син Аполлона лиш несе ахінею інколи. Гадаю все минеться, Анафор одужає, й не буде забувати своїх богів.

Тим часом степ змінився. Власне навкруги вже був не степ. Ну не те щоб, не степ. Степ, але інший - не такий щільний. Серед різнотрав’я почали зустрічатись латки проса та пшениці. Згодом, поля зі збіжжям стали частіше, а потім і взагалі степ зник. Це вже не були пустинні землі, тут вже жили люди. Хоч власне самих людей поки не видно, але поля хтось обробляє та й поодинокі домівки зустрічаються то тут то там. Власне домівкою назвати ці намети зі шматків звірячої шкіри та драної повсті можна лиш умовно, але там точно жили люди. Укриття ці збудовані, аби сховати від дощу, чи надати нічліг, тому хто працює в полі.