Олівець

Віра тримала у руках новенький сірий олівець. Вона щойно купила його. Тепер, гостро заструганий, він охайно підкреслював частини мови у її зошиті. І олівець радів тому, що він корисний, що дістався школярці і що робить усе так гладко і добре, що і Віра, і вчителька будуть задоволені з його роботи. Він пам’ятав початок свого життя, пам’ятав із кількох джерел: у ньому існувала пам’ять глини і графіту, з якого робили стержень; і пам’ять деревини, з якої був зроблений корпус олівця. Олівець радів, що так швидко покинув стіни фабрики і опинився у Віри. Здається, йому нічого було вже сподіватися від життя. Аби тільки Віра була старанною школяркою і уважно ставилась до свого нового олівця: не кидала його, не залишала де—доведеться і завжди обережно стругала. Олівець думав, що коли він затупиться і його треба буде стругати, то це буде вельми болюча для нього процедура… Але все те було ще попереду. Поки він упевнено і гладко ковзав по сторінці Віриного зошита. Здається, вона обережна школярка і буде добре до нього ставитися. От і добре… Значить йому пощастило, значить його життя пройде без клопотів. І оскільки Віра була, він помітив це по зошитові, у якому підкреслював частини мови, п’ятикласницею, то йому яко простому олівцеві було дароване довге життя, сповнене відкриттів, які він пройде разом із своєю господинею… Адже ж у п’ятому класі не багато пишуть і підкреслюють, а малюють тільки…
Але олівець зрозумів, що він призначений тільки для навчання. Бо як тільки дівчинка відклала набік зошит, то дістала з пеналу інші прості олівці і із захопленням сіла малювати. Це аніскільки не образило олівця. Він не знав іще поки що таке біль, що таке образа, що таке гірке життя. Він просто насолоджувався моментом і відпочивав, поки інші прості олівці різної твердості і розмірів, різної сточеності і побитості життям, трудились у Вірчиних руках. Вона на котрісь із них дуже давила, інші були вже маленькими, спрацьованими – їх життя підходило до свого логічного завершення. Олівець радів від того ще більше, бо він тільки для навчання і значить проживе довше ніж всі ці олівці, що лежать у дівчинки у спеціальному переливчасто—зеленому пеналі.
Так би і жилося олівцю, коли б він не побачив на столі коробку. Та коробка була помальована кількома кольорами. Олівець підкотився ближче, аби добре бачити і може, почути розмову, що долинала з тієї коробки, може, й самому запитати щось у її мешканців.
За кілька днів він дізнався хто ж мешкав у цій красивій коробці. А мешкали там кольорові олівці. Схожі на нього, тільки кожен із них мав не сріблясто—сірий колір, як він, а був червоний, синій, жовтий, фіолетовий. Були у коробці ще й кілька зелених – світлий і темний, так само рожевий і червоний, котрі могли б здатися братами.
І в ту мить, коли простий олівець побачив кольорових своїх братів, а те, що вони брати, він знав напевне, йому защемило серце. Стало важко дихати… Він би заплакав, але зумів у останню мить стриматися.
— Привіт, братику, ну як ти тут? Обжився уже? – спитав темно—зелений олівець.
— Обжився… — зітхнув простий.
— А чого такий сумний? Чи тобі щось не подобається у господині? – запитав Червоний.
— Та ні… Просто…
— Друже мій, ти ледве не плачеш? – підтримав розмову жовтий, що ледве висунувся з коробки. Олівець подивився на своїх кольорових братів. Червоний і темно—зелений були приблизно одного зросту, їх зріст вказував на те, що вони не дуже давно у Віри, але вона все користувалась ними… А от жовтий, що ледве показав своє заточене до гостроти обличчя… Він був вищий, було видно, що ним не так часто користувались. Коли б інша нагода, то простий олівець пожалів би жовтого, але тепер… Його б самого хто пожалів би.
— Брате, так в чому ж річ? – спитав темно—зелений.
— Я начебто корисний своїй господині, зі мною вона робить уроки: підкреслює частини мови і все інше, що треба у своєму зошиті, мною вона малює фігури на математиці… Але я мало для неї значу… Вона користується мною лише у навчанні.
— Ну то й що? – незрозумів червоний олівець.
— Браття… Я хочу так само як ви, щоб мене любили, щоб до мене часто зверталися і щоб я приносив їй радість, а не тільки користь…
— Відома в тебе проблема… Цього всі на світі хочуть… — зітхнув жовтий, похитуючи своїм заточеним вістрям.
— У вас то це є, а я один—однісінький на світі, ніхто мене не любить, я не дарую господині радість як ви… А в неї ж і маленька сестричка Надійка є, котра часто просить вас у Віри. Аби помалювати… І скільки вона вже намалювала усього! Скільки ви їй радості подарували…
— Твоя правда, — темно—зелений дивився на простого олівця, але у його розмові відчувалося, що він чи то не хоче чи то не може допомогти йому.
— Але не всі ми такі, брате. От я… Я жовтий і тому мною не так часто вже малюють… Я годжуся тільки для сонячного світла. Іноді для квіточок і дівочих косичок, для поля іноді… То і все… І ти думаєш, що мною часто користуються?
— Ну так… — із заздрістю промовив простий олівець.
— Та ні, кажу ж тобі… Віра – навчається у художній школі. Тож олівцями вона малює нечасто, а мене так і взагалі в руки майже не бере, а Надійка… Хоч сонечко і є на кожному її малюнку, але крім сонечка нічого... Тому я також не можу похизуватися популярністю в наших господинь.
— Ну ти хоч кольоровий… Як подивляться на тебе – так і радість… — вів далі простий олівець.
— Нє… Друже, тут все не так просто… Он червоному, зеленому чи й синьому добре… А мене, жовтого не вельми скрізь шанують…
— А крім того, — почав червоний, — ти так говориш, а тим не менш, тебе скільки разів за останній час точили?
— Справді, — піддакнув темно—зелений.
— Брате, нас часто точать і точать нещадно, коли Віра дозволяє Надійці взяти нас у садочок, то до того виточує так сильно, аби би і добре малювали і не могли поранити малу… Коли б ти знав як це боляче… Як це марудно і гірко, коли тебе вставляють у стругачку… — різкувато говорив темно—зелений. У його словах відчувався жаль за весь рід кольорових олівців.
— Все одно, вас люблять і ви потрібні, ваше життя веселіше, хоч би навіть і стругали часто, — не хотів вгамуватися простий олівець.
— Ну… Це тільки ти так вважаєш, поки ти простий олівець… А наших скільки жило і загинуло в цих кольорових коробках… Багато їх дуже було, різне життя вони мали і не ліпше ніж прості олівці… У нас навіть літопис є, історія написана про всі кривди кольорових олівців… — різкувато говорив червоний.
— Ну то й що… Набридло мені так жити! Браття!... – плакав простий олівець. Йому б зараз скотитися зі столу і кинутися на підлогу… Пошкодити свій стержень і розбитися, аби при наступному заточуванні стало зрозуміло, що він вже ні на що не годиться і його викинули… Але то завжди можна зробити і після того він не матиме навіть тієї мізерної частки уваги і поваги, яку мав дотепер.
А кольорові олівці дивились на нього байдуже. Вони знали свою правду і з його правдою ніколи не погодяться. Для них чинне тільки те, що вони бачили й пережили, і для нього так само.
Але змиритися не хотілося. Простий олівець вже багато способів передумав, але серед них не було жодного, аби якимось чином почати своє життя спочатку, переродитися заново і стати кольоровим… Йому байдуже яким кольоровим. Аби тільки кольоровим!
— Друже, — звернувся до нього жовтий, коли простий олівець лежав на столі, перебираючи гіркі думки в голові після невдалої розмови із гумкою, яка відмовилась стерти усі намальовані ним лінії в усіх зошитах.
— Що тобі? Ви ж начебто все мені сказали? – ображено спитав простий олівець.
— Я тебе добре розумію. Розумію, як тобі на світі ведеться… Розумію, бо я майже такий самий як і ти.
— І що? – простий олівець хотів швидше закінчити цю філософську розмову.
— І тому я пропоную тобі ось що… Поміняймося на деякий час місцями…
— Як? Ти ж не станеш простим, а я, на жаль, не стану жовтим!...
— Ні. Але ми поміняємося місцями у коробках… Тобто ти полізеш у мою коробку, а я на твоє місце у пенал…
— І що? Що то змінить? – спитав простий олівець насмішкувато.
— Ми отримаємо досвід… Ти побудеш у моїй шкурі, а я в твоїй… І господині наші Віра і Надійка не зразу помітять цю зміну…
— А то їм не зашкодить?
— А чим? Глянь—но… Віра навіть і не помітить, що замість тебе сріблясто—сірого поклала у пенал мене – жовтого олівця.
— Ай справді… Я ображаюсь на неї трохи, бо вона не знає усіх своїх простих олівців… Вони лежать у неї в пеналі всі… Вона так і носить їх у художню школу і на уроки креслення…
— Ось, а я ж тобі про що кажу.
Вони уладнали свою змову. Завтра все мало і відбутися. Тепер простому олівцеві перехотілося скочуватись вниз зі столу і розбиватися... Він тільки не знав як перебуде у коробці із іншими олівцями, бо червоний і темно—зелений, схоже, вороже налаштовані.
Настав ранок. Олівці помінялись місцями… Ні Віра, що хутко закидала пенал у портфель, ні Надійка, що клала у свою яскраву сумочку коробку із кольоровими олівцями нічого не помітили…
Віра сиділа на уроці української мови. Вона все чистенько написала на диктанті і тепер мала лише підкреслити потрібні частини мови. Запустила руку в пенал. Жовтий олівець почав хвилюватися… Але оскільки він формою нагадував простий олівець, дівчинка автоматично витягла його з пеналу і почала підкреслювати… Лише коли вона дійшла вже майже до останнього речення, то побачила, що всі підкреслення зроблені жовтим. Вона уважно подивилась на олівець, затиснутий у відведеній руці. Дівчинка навіть не помітила, як він тут опинився. Вона автоматично підкреслювала слова… а тепер треба було витерти і намалювати все заново… Дівчинці стало образливо. Вона сподівалась, що зробить роботу краще і швидше за всіх, що першою здасть зошит учительці… Віра дістала гумку. Але кольоровий олівець не піддавався. Віра вже було впала у відчай. Продзвенів дзвоник з уроку. В цьому змаганні не було сьогодні ні перших, ні останніх. Віра скрушно поклала зошит на стіл учительки. Вона так і не відтерла підкреслення жовтим олівцем… Спробувала поверх них накреслити іншим простим, але… То був чорний, вихоплений з якогось іншого комплекту старих кольорових олівців… Одне слово, у дівчинки вийшло незвичайне поєднання кольорів – жовтий і чорний. Були видмі обидва кольори.
А Надійка малювала свої квіточки, будиночки і родину… Жовтий їй був потрібний лише за тим, аби розфарбувати сонечко і свою ледве видму на малюнку косичку… Простий олівець хвилювався… Що буде з малою, коли вона помітить підміну? Чи позичить їй жовтий олівець хтось із друзів. Але Надійку обрадував простий олівець, котрий вона знайшла у коробці. Ним вона промалювала контури малюнку, аби не робити це чорним чи червоним або синім, як дівчинка зазвичай робила це…
Уже з цього простий олівець був радий—радісінький… Але дійшла черга і до сонця і до косички… Вихователька порадила малій зробити сонечко помаранчевим, а може й червоним… Наче воно сходить чи заходить, але в Надійки воно було намальовано не в тому краю неба, аби скидалось на те, що воно сходить чи заходить.
І дівчинка вирішила не розфарбовувати сонце, залишити його просто білим… Це була єдина біла пляма на її малюнку.
Вчителька, побачивши Вірчині підкреслювання у диктанті, котрі складались із двох кольорів, не витлумачила це як жарт олівців… Вона вважала, що дівчинка так захопилась написанням диктанту і підкреслюванням, що забула, що для підкреслення частин мови потрібен простий олівець, чи не помітила, який вихопила з пеналу… Це було не дуже страшно, хоч навіть таке буяння кольорів спостерігалося у «контрольному» зошиті.
Вихователька ж в садочку відзначила сонце як єдиний шматочок білого на Надійчиній картині… Їй задум дівчинки здався цікавим…
«Адже ж всі малюють сонечко жовтим, а звідки те взялося, якщо воно більше біле, коли хтось все ж наважиться подивитися на нього», — подумала вихователька, гладячи рукою малюнок, котрий Надійка подарувала їй, щойно закінчивши.
Дівчатка, несучи свої олівці, повернулись додому. Надійка дякувала старшій сестрі за те, що та поклала їй простий олівець і передивилась усю коробку із олівцями, аби знайти жовтий… Тепер він їй неочікувано знадобився… А віра перетрусила усі свої пенали із олівцями, аби знайти той простий олівець, котрий із якоїсь невідомої їй самій причини не допомагав їй сьогодні на українській мові і математиці.
Олівці, що опинились тепер поряд на столі, бо дівчата взялись їх шукати у дружній співпраці, підморгнули одне одному:
— Дякую тобі, брате, що дав мені можливість прожити день простим олівцем, хоч я і наробив Вірі проблем…
— Дякую тобі, брате, що я завдяки тобі прожив цілий день у кольоровому світі вашої коробки і був із Надійкою у садочку, мені дуже із нею сподобалось…
— Але кожен із нас, брате, хороший на своєму місці… — сказав жовтий олівець.
— Так, згодний, і коли ми кожен, будемо на своєму місці, дівчата та й всі нас любитимуть і поважатимуть за користь, яку ми приносимо.