Олівець

Віра тримала у руках новенький сірий олівець. Вона щойно купила його.  Тепер, гостро заструганий, він охайно підкреслював частини мови у її зошиті. І олівець радів тому, що він корисний, що дістався школярці і що робить усе так гладко і добре, що і Віра, і вчителька будуть задоволені з його роботи. Він пам’ятав початок свого життя, пам’ятав із  кількох джерел: у ньому існувала пам’ять глини і графіту, з якого робили стержень; і пам’ять деревини, з якої був зроблений корпус олівця. Олівець радів, що так швидко покинув стіни фабрики і опинився у Віри. Здається, йому нічого було вже сподіватися від життя. Аби тільки Віра була старанною школяркою і уважно ставилась до свого нового олівця: не кидала його, не залишала де-доведеться і завжди обережно стругала. Олівець думав, що коли  він затупиться і його треба буде  стругати, то це буде вельми болюча для нього процедура… Але все те було ще попереду. Поки він упевнено і гладко ковзав по сторінці Віриного зошита. Здається, вона обережна школярка і буде добре до нього ставитися. От і добре… Значить йому пощастило, значить його життя пройде без клопотів. І оскільки Віра була, він помітив це по зошитові, у якому підкреслював частини мови, п’ятикласницею, то йому яко простому олівцеві було дароване довге життя, сповнене відкриттів, які він  пройде разом із своєю господинею… Адже ж  у п’ятому класі не багато пишуть і підкреслюють, а малюють тільки…

Але олівець зрозумів, що він призначений тільки для навчання. Бо як тільки дівчинка відклала набік зошит, то дістала з пеналу інші прості олівці і із захопленням сіла малювати. Це аніскільки не образило  олівця. Він не знав іще поки що таке біль, що таке образа, що таке гірке життя. Він просто насолоджувався моментом і відпочивав, поки інші прості олівці різної твердості і розмірів, різної сточеності і побитості життям, трудились у Вірчиних руках. Вона на котрісь із них дуже давила, інші були вже маленькими, спрацьованими – їх життя підходило до свого логічного завершення. Олівець радів від того ще більше, бо він тільки для навчання і значить проживе довше ніж всі ці олівці, що лежать у дівчинки у спеціальному переливчасто-зеленому пеналі.

Так би і жилося олівцю, коли б він не побачив на столі коробку. Та коробка була помальована кількома кольорами. Олівець підкотився ближче, аби добре бачити і може, почути розмову, що долинала з тієї коробки, може, й самому запитати щось у її мешканців.

За кілька днів він дізнався хто ж мешкав у цій красивій коробці. А мешкали там кольорові олівці. Схожі на нього, тільки кожен із них мав не сріблясто-сірий колір, як він, а був червоний, синій, жовтий, фіолетовий. Були у коробці ще й кілька зелених – світлий і темний, так само рожевий і червоний, котрі могли б здатися братами.

І в ту мить, коли простий олівець побачив кольорових своїх братів, а те, що вони брати, він знав напевне, йому защемило серце. Стало важко дихати… Він би заплакав, але зумів у останню мить стриматися.

- Привіт, братику, ну як ти тут? Обжився уже? – спитав темно-зелений олівець.

- Обжився… - зітхнув простий.

- А чого такий сумний? Чи тобі щось не подобається у господині? – запитав Червоний.

- Та ні… Просто…

- Друже мій, ти ледве не плачеш? – підтримав розмову жовтий, що ледве висунувся з коробки. Олівець подивився на своїх кольорових братів. Червоний і  темно-зелений були приблизно одного зросту, їх зріст вказував на те, що вони не дуже давно у Віри, але вона все користувалась ними… А от жовтий, що ледве показав своє заточене до гостроти обличчя… Він був вищий, було видно, що ним не так часто користувались. Коли б інша нагода, то простий олівець пожалів би жовтого, але тепер… Його б самого хто пожалів би.

- Брате, так в чому ж річ? – спитав темно-зелений.

- Я начебто корисний своїй господині, зі мною вона робить уроки: підкреслює частини мови і все інше, що треба у своєму зошиті, мною вона малює фігури на математиці… Але я мало для неї значу… Вона користується мною лише у навчанні.

- Ну то й що? – незрозумів червоний олівець.

- Браття… Я хочу так само як ви, щоб мене любили, щоб до мене часто зверталися і щоб я приносив їй радість, а не тільки користь…

- Відома в тебе проблема… Цього всі на світі хочуть… - зітхнув жовтий, похитуючи своїм заточеним вістрям.

- У вас то це є, а я один-однісінький на світі, ніхто мене не любить,  я не дарую господині радість як ви… А в неї ж і маленька сестричка Надійка є, котра часто просить вас у Віри. Аби помалювати… І скільки вона вже намалювала усього! Скільки ви їй радості подарували…

- Твоя правда, - темно-зелений дивився на простого олівця, але у його розмові відчувалося, що він чи то не хоче чи то не може допомогти йому.

- Але не всі ми такі, брате. От я… Я жовтий і тому мною не так часто вже малюють… Я годжуся тільки для сонячного світла. Іноді для квіточок і  дівочих косичок, для поля іноді… То  і все… І ти думаєш, що мною часто користуються?

- Ну так… - із заздрістю промовив простий олівець.

- Та ні, кажу ж тобі… Віра – навчається у художній школі. Тож олівцями вона малює нечасто, а мене так і взагалі в руки майже не бере, а Надійка… Хоч сонечко і є на кожному її малюнку, але крім сонечка нічого... Тому я також не можу похизуватися популярністю в наших господинь.

- Ну ти хоч кольоровий… Як подивляться на тебе – так і радість… - вів далі простий олівець.