Ольшанська легенда

Південний степ – це вільний вітер і кочова доля. Саме тут ще й досі линуть понад ковилом і різнотрав’ям спогади про героїчне минуле, саме тут народжуються таємничі оповідки та страхітливі легенди про звичайні, а часом незрозумілі явища, саме тут живуть працьовиті, трохи дивні і забобонні люди…

Кожного ранку зустрічає новий світанок селище Ольшанське. Височіє воно на пагорбі понад рікою, вмиваючись ранковими променями, радіючи новому дню. Повільно й ліниво, вигинаючись між крутими берегами, тече своїм шляхом Південний Буг, вітаючи старих знайомих, що зручно влаштувалися на обох його берегах: бабусю Ковалівку, що розкинула навкруги себе розлогі левади, поважну даму Новопетрівку, за якою шлейфам простягнувся сосновий ліс, посестер Тернувате та Сапетню, що вмостились рядком над самою водою та малого хлопчака Ольшанське, що з високого пагорба радісно зустрічав його, з цікавістю витягуючи вгору п’ятиповерхівки та хитаючи привітно гіллям тополь й акацій.

*****

Давно це було, коли ще повновода річка Гіпаніс поволі несла свої води до Понтійського моря. Лягли обабіч неї просторі скіфські землі. Жив на цих степах народ багатий, розумний і дуже гостинний. Вони радо зустрічали усіх, хто прийшов до них з миром, влаштовували на їхню честь свята з хороводами та вітальними піснями, підносили гостям щедрі дарунки: чудових коней, коштовну збрую, витонченні прикраси з золота й срібла, зброю, виготовлену майстерними ковалями.

А тих, хто приходив до них з поганими намірами, вони зустрічали на диво стійко і вороже. І без жалю зтирали їх у порох. Гнали зі своїх земель ворога, лише мерехтіли їхні мечі, як блискавки. Разом з чоловіками охороняли рідний край красуні-жінки. Не жаліючи себе, вели у бій своє військо скіфські царі, виявляючи мужність, сміливість і твердість, які так притаманні цьому незвичайному народові.

Багато людей гинуло у тій жорстокій боротьбі. Забирали з поля бою скіфи і братів своїх, і ворогів, щоб як слід провести в царство мертвих.

Царям, які гинули у бою, віддавали відповідні їхньому положенню почесті. Їх ховали у просторих склепах, споряджаючи усім необхідним для царювання у світі тіней: золоті й срібні монети, витвори золотоковалів, зброю, пшеницю у розписаних горщиках, вино у грецьких амфорах, коштовні обладунки та одяг, гаптований золотом, слуг та коней, для підкреслення царської могутності навіть у потойбічному світі. Насипали над останнім притулком царя високу могилу, щоб височила вона над іншими велично й гордо, вказуючи на те, що покоїться там правитель величного і гордого народу.

Не менш шанобливо проводжали у царство мертвих звичайних вояків, ховаючи разом з ними їхнє бойове оснащення і трофейну зброю.

Ворогів же ховали на проклятому пагорбі, де жив колись чужоземний чаклун, що звів там ідолища поганських богів і творив свої чорні справи. Саме цей пагорб ставав шляхом в потойбіччя для ворогів, а вони стали його прокляттям.

Через віки зник великий степовий народ, зникла навіть згадка про нього. Лише вітер, свідок тих часів, розповідає людям бувальщини з глибини століть. Але ніхто його не розуміє.

*****

Минали століття. І ось вже руслом Гіпаніса лине до Чорного моря річка Бог, розрізаючи своїм тілом простори Дикого Поля – пристанища дикого вітру, диких коней і диких кочових народів. З найдавніших часів хвилями прокочувались степом орди кочовиків: кіммерійці, скіфи, сармати, гуни, печеніги та половці. Вони втоптували копитами у землю полин, чабрець і м’яту, і ніде не зупинялися надовго.

Якось невеличкий загін татар гнав на південь захоплених у битві коней. Їхали без відпочинку вдень, а пізно вночі зупинялись на ночівлю, щоб ще до світу знову виїхати. Цього разу зупинилися вони на високому березі Бога. Коні ледь трималися на ногах від утоми, тому всі одразу простелились у траві та поснули. Кочовики ж у цей час розвели багаття, приготували вечерю, а коли зійшов місяць, полягали спати.

Ще до сходу сонця, татарські коні та їхні сідоки були на ногах, а з усього табуна, який вони супроводжували, жоден кінь не міг підвестися. Вони безпомічно вовтузилися на траві, невпевнено загрібаючи землю, та жалісно іржали. Їхні тіла здригалися в конвульсіях від болю, а в очах тонуло страждання.

Люди намагалися підняти коней, та все було марно. Вже на світанку тварини перестали рухатись, лише з горла у них долинав якийсь булькочучий звук. Погоничі розуміли, що далі вони рушать самі, проте полишити кілька десятків безпорадних тварин не могли, хоча вони ледь дихали. А залишати їхні тіла на поживу хижим птахам та звірам – просто не сміли.

Поки чоловіки копали довгі могили для коней, надійшов вечір. Мертві тіла до того часу вкрилися потворними пухлинами, де-не-де шматтям вилазило хутро. Ніхто не розумів від чого один за одним пали саме ці коні. Що це за дивна хвороба, яка звалила худобу лише за ніч?

Швидко поховавши коней, навіть не чекаючи ранку, татарські вершники за мить розчинилися у темряві ночі.

Скотомогильник з часом заріс травою, а пухнасті, з вигляду, кульки перекотиполя, мандруючи степом, зрідка навідувались у ці місця понад Богом. Пагорб же упродовж століть зберігав свою страхітливу таємницю.

*****

Знову дні, схожі в степу один на одного, як брати, змінювались днями, роки роками. Багато чого з’явилось нового: повиростали невеличкі поселення, які обліпили береги річок, наче грона винограду, оралися землі, які ніколи не знали плуга. Лише степ лишався байдужим, лише вітер, як завжди, співав про волю, лише Бог прокладав своєю течією звичний шлях до Чорного моря.

Ці степові землі щедро, лише розчерком пера, скріпленим імператорською печаткою, дарувалися за заслуги перед вітчизною.

Відставний воєнний лікар пан Мусцяця привіз сюди, в Малоросію, своїх кріпаків, побудував маєток та почав панувати. В його власності були два села Сапетня і Дворянка. Між панськими полями тягнулася до них дорога, що з пагорба, де розгалужувалась, спускалася з одного боку до ріки, в Сапетню, з другого – в яр, де знаходилась Дворянка. Люди не любили це роздоріжжя. Вважали його проклятим, адже, як казали, тут місцеві відьми тут мертву воду з покійників виливають, а по ночах чорти у карти грають. Хто не проходив крізь три межі – лихо траплялось: або худобина якась помре, або з рідних хтось захворіє, або пан за щось покарає чи град поб’є городину. Оминали його люди, як могли, та що вдієш – дорога одна. Адже не жити їм на тому роздоріжжі, будинки не будувати, дітей не ростити. Така думка навіть в голову нікому не приходила. А якби й прийшла, то кожен би тільки тричі перехрестився, та «Отче наш» прочитав, тому що вірили, що на отому диявольському місці справжнє чортове кубло. От люди й продовжували їздити тим шляхом, молитися й сподіватися на милість Божу. А дорога, як і раніше, зміїлася степом, роздвоюючи на пагорбі свій отруйний язик.