Школяр Олімпіади Всесвіту

Олімпіада мого життя

Епіграф-сповідь

«Ці рядки з 1975 року колись були для мене істиною. Я залишаю їх мовою оригіналу, бо переклад вбиває дух того часу, але сьогодні я дивлюся на них крізь біль. Автор цих слів, Микола Добронравов, закликав „не втрачати себе“, але на старості сам себе загубив, підтримавши анексію Криму. Я плачу, коли чую цю мелодію, бо це моя молодість, яку поет зрадив, ставши клоуном в ореолі колишньої слави…».

Оглянись, незнакомый прохожий

Мне твой взгляд неподкупный знаком…

Может, я это, — только моложе,

Не всегда мы себя узнаём…

Ничто на Земле не проходит бесследно.

И юность ушедшая все же бессмертна.

Как молоды мы были,Как молоды мы были,

Как искренно любили,Как верили в себя!

Нас тогда без усмешек встречали

Все цветы на дорогах земли…

Мы друзей за ошибки прощали,

Лишь изменов простить не могли.

Припев.

Первый тайм мы уже отыграли

И одно лишь сумели понять:

Чтоб тебя на земле не теряли,

Постарайся себя не терять!

Припев.

В небесах отгорели зарницы,

И в сердцах утихает гроза.

Не забыть нам любимые лица.

Не забыть нам родные глаза…

«Вірш наводиться мовою оригіналу для демонстрації художнього розриву між високим словом і ницістю автора».

Дуже жалію, що такі чудові слова старої людини, написані молодим поетом, нівелюються його дебільною підтримкою анексії Криму, висловлені дуже старою людиною.

"Чтоб тебя на земле не теряли, Постарайся себя не терять!". А він себе загубив. В ореолі слави пішов з життя клоуном-поетом.

 Готовий іти на каторгу, але не відступлюсь від того кусочка, написаного мовою окупанта в 1975 році. Коли слухаю пісню з цими словами, то плачу, так за душу хватає. З нею вдруге живу.

Росіяни — не слов'яни.

 Спадщина, якої вони соромлятьсяУ XIX столітті видатний лікар Сергій Боткін гірко жартував: у кожному росіянинові живе трохи татарина і трохи сифілісу. За цим іронічним висловом ховається куди глибша істина. Ідеться не лише про хвороби чи зовнішні впливи — ідеться про глибинну ідентичність народу, який століттями прикидається тим, ким насправді не є.

 Сучасна росія — це країна, яка носить слов’янську маску, але має фіно-угорське обличчя. Це підтверджують історики, етнографи та генетики — ще з XIX століття і до сьогодні. Ситуація подібна до мексиканців, які говорять іспанською, але мають індіанське коріння, або єгиптян, які вважають себе арабами, хоча в їхніх жилах тече кров коптів.

 На росії існує своя версія цього парадоксу. Її населення походить не від слов’ян, а від корінних народів: мері, мокші, ерзі, мордви, чуді, комі та удмуртів. У літописах Київської Русі не зафіксовано жодного масового переселення слов’ян на ці північні землі. Натомість є згадки про нечисельні племена, які швидко розчинилися серед автохтонного фіно-угорського субстрату і з часом просто зникли.

 Київські, чернігівські й новгородські літописи детально описують безліч племен, але жодним словом не згадують слов’ян у Заліссі — тобто в самому серці майбутньої московії. Ця територія споконвіку була заселена іншим етносом. А слов’янський прошарок, якщо й існував, то був мізерним і миттєво втратив свою ідентичність.Фіно-угорська спадщина московитів збереглася навіть у їхній повсякденній лайці. Лінгвісти чітко відзначають: найбільшу кількість брутальних матюків у світі вживають саме росіяни та угорці. І це далеко не випадковість. Як не є випадковістю й дикий обряд поховання у «будиночках мертвих», що масово побутував на Московії аж до XVII століття — це питомий поганський звичай угро-фінських племен меря та мещери.

 Європейські мандрівники ще в XVI столітті помічали: московити розмовляють дивною, абсолютно неслов'янською мовою, дуже схожою на угорську. Себастьян Mюнстер у своїх працях навіть прямо писав, що мови московитів та угорців — це одне й те саме. А дипломат Сигізмунд Герберштейн чітко занотував, що в Білозерському краї ще на початку XVI століття місцеве населення розмовляло своєю окремою, фіно-угорською говіркою.

 Найбільший парадокс московитів — у їхньому панічному небажанні знати власну правду. Вони завжди соромилися свого коріння. Навіть Іван Грозний у розмовах з іноземцями відхрещувався від підданих, заявляючи: «Я не москвитянин, я германець за походженням». А за часів Катерини ІІ імперія остаточно й жорстоко ліквідувала будь-які залишки автономії фіно-угорських народів.

 Людей поступово, «тихою сапою», насильно перетворили на безликих «руских». Московська держава проводила агресивне колоніальне обрусіння, яке буквально стерло з лиця землі десятки унікальних етносів. І ця система не змінилася дотепер. На сучасній росії знову панує тотальна амнезія, і знову колективне імперське божевілля тріумфує над особистим.

 Сьогодні фіно-угорці в росії ледь помітні. Лише за три останні покоління кількість ерзі та мокші скоротилася вдвічі, а більшість нащадків уже й не пам’ятає, ким насправді були їхні предки. Путькін, патріарх Кирило, Собянін — усі вони мають типову північну, фіно-угорську антропологію. Проте вони продовжують нав’язувати всьому світові вигаданий міф про свою нібито «величну слов’янську культуру».

 Сучасна генетика невблаганно підтверджує: слов’янська в них — лише мова. Та й вона є наслідком багатовікового політичного насильства, а не органічного історичного розвитку. Але історія — штука вперта. І після неминучого падіння цієї гнилої імперії настане день, коли люди нарешті подивляться в дзеркало і згадають, що їхня бабуся була з племені комі, а дід — щирим ерзянином.

 Зовсім іншу картину демонструє територія України. Нещодавно вчені провели масштабне дослідження давньої ДНК, проаналізувавши останки майже сотні людей, які жили на наших землях у колосальному часовому діапазоні — від 9000 року до н.е. до 1800 року н.е. Це дозволило чітко простежити, як безперервно, протягом тисячоліть, формувався генетичний портрет українського народу.