Розділ 2 Школи бувають різними.

 Все нижчеописане відбувалося насправді. Сам досі дивуюся. Починаю свій опус реального життя.

 Народився я, як і всі, маленьким карапузом з великими карими очима і розвиненим не по роках мозком. Раділи всі — третя ж дитина щасливо з'явилася на світ Божий! Спочатку раділи, а потім затривожились: чотири роки дитині, а вона не говорить. Заговорив я аж на п'ятому році життя. Приїхали батьки до баби, де я тоді проживав, і почули мої перші мовні перли. Першими моїми словами стали: «Слава капеесюсю!».

 Несподіваність і непередбачуваність цих слів шокувала не тільки батьків, але й мене самого. Не планував я славити те незрозуміле «сюсю» — вирвалось, і все. Нічого не бачив, нічого не знаю! Батько з розпачу одразу почав збиратися писати заяву на вихід із «сюсю», але його вчасно стримала мама:

— Ти про нас із дітьми подумав? Бовдур, іди краще капусти квашеної з комори принеси!

 Бабине село, воно ж батьківщина тата, було за вісім кілометрів від іншого села, де директорствував і вчив учнів історії мій батько. Мати викладала ботаніку, біологію та хімію в тій же школі. Там же вчилися мої старші брат і сестра.

 У баби я прожив до восьми років, і це були щасливі часи дитинства. Дещо затьмарив те щастя підрубаний під самий ніготь маленький пальчик лівої ноги. Сам винуватий, бо подавав бабі сокиру і не втримав. Щовечора на мене чекала жорстока процедура: відмочування бинта, відривання його від живої рани і нова перев'язка. Життя загартовувало мене змалечку. А чи Життя це було, чи, може, вчило щось Вище? Таких питань потім буде багато, проте відповідь прийде нескоро. Якщо взагалі прийде.

  У 1963 році тато з родиною приїхав у нове село в ранзі директора школи. Село було велике, а школа — крихітна. Батько одразу загорівся ідеєю самобуду: вирішив за допомогою односельчан та місцевого колгоспу добудувати до старого приміщення довгий двоповерховий новий корпус. Радянська влада була не проти, але зажадала від тата ціну — вступити в члени КПРС. Мотивували це тим, що комуністу буде легше вибивати непланові будматеріали. Так мій тато став одночасним членом двох непримиренних ворогів: підпільного ОУН та офіційного КПРС.

 Через п'ять років, у 1968-му, я пішов у перший клас цієї татової школи. Перше вересня запам'яталося мені не лінійкою, а несподіваною свинкою і домашнім ліжком. Захоплюючий старт шкільної кар'єри! Значно важче було першій вчительці перевчити мене писати правою рукою. Я ж від народження лівша, і дід-приймак раніше чудово навчив мене писати лівою, та ще й з латино-німецькою орфографією. Результатом тієї героїчної боротьби радянської педагогіки став мій теперішній почерк. Текст, написаний моєю правою рукою, я й сам з трудом розумію, а сучасні аптекарі безсило піднімають руки й п'ють валідол, визнаючи поразку перед моїми криптограмами.

 У п'ятому класі в розвалинах старого будинку я знайшов дві книги: «Історію України-Руси» Грушевського та «Матеріали ХХ з'їзду КПРС». Все прочитав і чесно зізнався батькові. Він ті книги в мене негайно реквізував. «Матеріали» відразу кинув у пічку на спалення, а Грушевського надійно сховав. Після цього, у мої 13 років, між нами відбулася розмова двох дорослих мужчин:

— Сину, дай мені Слово честі, що ти нікому й ніколи не розкажеш суть нашої розмови, — сказав батько.

— Тату, я даю Слово, що нікому не розкажу і забуду її надовго.

— Сину, я член КПРС, але я також є членом ОУН.

 Ці слова ввели мене в ступор. Як виявилося, інструктором і керівником мого батька в підпіллі 1943 року була молода і дуже красива панянка Марічка на псевдо «Пчілка». Вона вижила у двох таборах ГУЛАГу, піднімала там повстання, з другого втекла, змінила документи й осіла в Бурштині. У дев'ятому класі я перейшов вчитися туди й два місяці жив у неї. Вона намагалася підготувати мене до конспірації, але завадила фізіологія — моя пам'ять мала дефект, я катастрофічно швидко забував випадкові обличчя та імена. «Пчілка» зітхнула і сказала: «Тобі сюди зась. Іди вчитися. За тобою приглядатимуть свої».

 Зв'язок із батьком тоді тримав лише один чоловік — доцент кафедри історії Львівського держуніверситету. І через Гринька, мого двоюрідного брата, вони зрідка переписувались.

 Я повернувся додому й доїжджав до школи з бабиного села. Своє Слово я стримав залізно — завіса з пам'яті раптово впала аж через 52 роки забуття. Тільки тоді я перестав дивуватися, чому в 1993 році моя мама раптом почала отримувати продуктові набори як вдова члена ОУН.

 Батько всіма силами намагався знищити ту малесеньку довіру народу до радянської влади, що виникла на Галичині. Чудовий історик і керівник, у позаробочий час він віддавав себе одному — тотальній, нещадній п'янці з головою сільради та секретарем парторганізації колгоспу. Авторитет партії в селі він опустив нижче плінтуса. Але на цьому не зупинився. Закінчивши добудову школи, він, добре п'яненький, прорвалися на прийом до першого секретаря обкому компартії й спробував щиро дати тому в морду. Охорону йому це зробити не дали, а наслідком дебошу стало насильницьке запроторення тата в лікарню на курс лікування від алкоголізму. З директорства його, звісно, зняли, але з КПРС (що було головною метою його вилазки) чомусь так і не виключили.

 Прийшла пора моєї третьої школи — солідної десятирічки, де замість трудового навчання викладали автосправу. Директором там працював татів колега молодості — судячи з усього, теж колишній(?) член підпілля ОУН. Завдяки його протекції після випускного я отримав не лише атестат, а й водійські права категорії «С», та ще й дефіцитну категорію «В» на додачу.

 У тій же школі хімію викладала Заслужена вчителька УРСР, яка  виховала переможця Всесвітньої олімпіади з хімії. Жаль, що тим переможцем був не я, а мій однокласник. Я всього лише отримав офіційне запрошення на хімфак Чернівецького університету.

 Сталося це на весіллі моєї двоюрівної сестри, де я під дією легкого винного шуму наобіцяв тамошньому декану, двоюрідному брату моєї мами, золоті гори. Запрошення я, як справжній батяр, успішно проігнорував, бо попереду на мене чекала Львівська Політехніка, Валера, конвеєр «Райдуги» і великі всесвітні «непорозуміння».