Розділ 12. «Учебное место № 6» та філософський забіг

 Я не провидець і не Месія. Сам досі дивуюся, чому ще в тому далекому 1983 році почав наполегливо шукати бодай якісь ознаки мізків у випадкового солдата вартової служби кадрової дивізії. У цього уродженця Іркутської області я розуму так і не виявив. Під пілоткою виявилося лише кучеряве чорне волосся, яке щільно покривало абсолютно порожню зсередини кулю, що гордо йменувалася головою.   Приголомшеними виглядали й інші студенти — тепер уже напівофіцери радянської армії. Вони з німим співчуттям дивилися на цього бідолашного солдата й були геть не раді, що самі тут опинилися. Глузд у бійця явно кудись зник, а що як і в них незабаром вивітриться?
 Вам потрібна виключно правдива інформація, тому я пояснюю знову. Мені суворо й однозначно заборонено писати щось про себе людям, які здатні мене ідентифікувати. Кара за непослух настільки неприємна, що втретє я вже побережуся. Проте мовчати більше не можу. Поштовхом до письменництва стала маленька замальовка — згенероване штучним інтелектом фото пасажирського лайнера біля львівського Оперного театру. Вона ніби підірвала зсередини за греблю моїх спогадів. Я відкрив свій ноутбук — американський EliteBook 8540w із серійним номером 001. На цьому американському залізі я й почав писати З надією, що внуки чи правнуки через десятиліття згадають свого предка і прочитають його думки про життя в 20 роках 21 століття. Дам вам, мої дорогі читачі цей перший опус в моєму житті , що я написав в Facebook: 

" Накололи, блін. Написали , що круїз затримується на 3 години ( сантехнік
п'яний). Приїхав в порт на 2 год. пізніше - а лайнер у-тю-тю. Виходить - не
пив сантехнік. Уточнення: це кочегар свою кочергу пропив зі мною в порту
і не признався. І головне - він мені її не віддав. Хвилююсь за неї, бо там
така "золота молодьож " пливе, що їй, п'яній, море по коліна а розум давно
в воді плаває . І вони ХОЧУТЬ і щоб була ВОНА. А моя кочерга то
також ВОНА . Надругаються над нею, і вона від сорому повіситься на гачку.
Геїв і лесбіянок по їх просьбі попереднім рейсом відправили в Париж. Геї вже його
взяли штурмом, а араби самоліквідувались, побоюючись гейської помсти. З
лесбійками проходить якесь непорозуміння. Не мають вони ніякого
відношення до доісторичних амазонок. А довести це нема кому - Франція
обезлюдніла. Ловлять тепер наші амазонки залишки прусаків, але
незрозуміло кого саме - людей чи комах.
 Тепер боюсь, що це корито до Гамерики не допливе. Хоч би до Цюцькова
доповзло, а то пасажири замерзнуть від арктичної жари.
 Через тиждень повідомили, що і до Цюцькова не добрались. В районі
хутора Апляпмуське на Тихому океані п'яні першоопрохідці захотіли
захопити Гренландію скоріше ніж Трамп, напали на острів Маклухо-Маклая
( бачите, що оковита витворяє). Трішки помилились, на пів-глобуса , але
нічого страшного не сталось. Ну позбулись трусів - зате набедрені пов'язки
зможуть на сувеніри перетворити. Трамп також лоханувся - погнав флот в
Антарктиду Ірландію шукати. Перепутав Ісландію з Ірландією ( і яке
відношення мають  вони до Гренландії?), а Гренландію з Антарктидою, а
його адміністрацію це не здивувало - не вперше ж. Від здивування і
переляку Велика Британія також Ірландію там почала шукати. Шукали не
довго , та і не дивно , бо найти на такоому клаптику Землі, як  Антарктида,
спантеличеного ескімоса  для сильних армій Землі не склало труднощів.
  Труднощі виникли в ескімоса. Находячись в стресовому стані, він
попросив політичного притулку в пінгвінів. Пінгвіни, аполітичні живі
істоти, провівши шумову нараду, відмовили йому, пірнувши в ополонку на
ловлю риби. В посольство Раші не звертався ( та і немає його в Антарктиді
). Та і, насамперед, не потрібний їм перший ескімос на ескімоських землях "

Полярного Севера." 

 Шифрувати своє життя, ховаючи реальність за фасадом придуманої легенди я не планував.

Після закінчення школи я вступив до Львівського політехнічного інституту й успішно його закінчив. А далі на мене чекала сувора, немилосердна правда дорослого життя. Мене затягнуло у вир, який я згодом назву своїм «походом у Москалію». Саме там, серед безглуздя радянської військової машини, народилася ідея моєї майбутньої повісті — сатиричного пошуку «розуму нації» в росіянах.На обкладинці цієї історії колись буде фотографія 1982 року: я у формі курсанта стою перед абсурдним експонатом. Живий солдат із далекої Іркутської області навкарачки тримає в зубах шнурок із табличкою: «УЧЕБНОЕ МЕСТО № 6». А я, піднявши його пілотку, указкою демонструю двом механікам кадрованої дивізії, де саме у цій системі координат мав би міститися мозок. Як мені тоді вдалося провернути таке диво і не вилетіти під три чорти — тепер уже й сам не згадаю. Зрештою, щоб шукати розум у мізках іншої людини, потрібно як мінімум мати його у власній голові. Проте для тренування моїх мізків і того, що там усередині записано, це непоганий струс. І знаєте, тренування допомогло. У своїй голові я раптом чітко побачив власну, оголену думку. Краще б я її не бачив. Вона голосно кричала мені: «ІДИ ЇСТИ, ДУРНЮ, А НЕ МЕНЕ ШУКАЙ!».
 Усю глибоку філософську цінність цього внутрішнього голосу я повністю усвідомив лише після трикілометрового забігу навколо казарми під наглядом отупілих сержантів. Десь на третьому колі, коли легені вискакували з грудей, моя думка остаточно перейшла в ранг ГЕНІАЛЬНИХ. ЖЕРТИ тоді хотілося просто неймовірно! Це був мій перший реальный урок філософії в Москалії: коли шлунок порожній, пошуки вищого розуму нації автоматично капітулюють перед мискою армійської каші.