Боротьба продовжується

Розділ 1 

Перша проба пера.

Насмішки наших на повідомлення москалів про руйнування метро в Львові
і що порт не зачіпило. І ФОТО: круїзний морський теплохід - біля Оперного
театру. Я написав коментар, який викликав зливу підтримки і записок в чаті
. Це текст мого коментарія а дальше буде ще. Для точнення - свій
коментарій я з Феесбука знищив. Це для страховки  - мене тепер не
розсекретити.
 " Накололи, блін. Написали , що круїз затримується на 3 години ( сантехнік
п'яний). Приїхав в порт на 2 год. пізніше - а лайнер у-тю-тю. Виходить - не
пив сантехнік. Уточнення: це кочегар свою кочергу пропив зі мною в порту
і не признався. І головне - він мені її не віддав. Хвилююсь за неї, бо там
така "золота молодьож " пливе, що їй, п'яній, море по коліна а розум давно
в воді плаває . І вони ХОЧУТЬ і щоб була ВОНА. А моя кочерга то
також ВОНА . Надругаються над нею, і вона від сорому повіситься на гачку.
Геї і лесбіянки по їх просьбі попереднім рейсом відправились в Париж. Геї вже його
взяли штурмом, а араби самоліквідувались, побоюючись гейської помсти. З
лесбійками проходить якесь непорозуміння. Не мають вони ніякого
відношення до доісторичних амазонок. А довести це нема кому - Франція
обезлюдніла. Ловлять тепер наші амазонки залишки прусаків, але
незрозуміло кого саме - людей чи комах.
 Тепер боюсь, що це корито до Гамерики не допливе. Хоч би до Цюцькова
доповзло, а то пасажири замерзнуть від арктичної жари.
 Через тиждень повідомили, що і до Цюцькова не добрались. В районі
хутора Апляпмуське на Тихому океані п'яні першоопрохідці захотіли
захопити Гренландію скоріше ніж Трамп, напали на острів Маклухо-Маклая
( бачите, що оковита витворяє). Трішки помилились, на пів-глобуса , але
нічого страшного не сталось. Ну позбулись трусів - зате набедрені пов'язки
зможуть на сувеніри перетворити. 
 Трамп також лоханувся - погнав флот в
Антарктиду Ірландію шукати. Перепутав Ісландію з Ірландією ( і яке
відношення мають  вони до Гренландії?), а Гренландію з Антарктидою, а
його адміністрацію це не здивувало - не вперше ж. Від здивування і
переляку Велика Британія також Ірландію там почала шукати. Шукали не
довго, та і не дивно, бо найти на тако-о-ому клаптику Землі, як  Антарктида,
спантеличеного ескімоса  для сильних армій Землі не склало труднощів.
  Труднощі виникли в ескімоса. Будучи в стресовому стані, він
попросив політичного притулку в пінгвінів. Пінгвіни, аполітичні живі
істоти, провівши шумову нараду, відмовили йому, пірнувши в ополонку на
ловлю риби. В посольство Раші не звертався ( та і немає його в Антарктиді
). Та і, насамперед, не потрібний їм перший ескімос на ескімоських землях Полярного Севера." 
За годину на мій перший коментарій за 4 роки ( до того я був
заблокований в Феесбуці НАВІЧНО ) відписало 23 цінителя гумору. Якась
руска душа, хоча писав по українськи, запросила писати для нього тексти в
"ту степь". І де ж я найду його степову ділянку  в м. Детройті. Місто в
Гамериці знайшов, степ і не шукав. Настрій, під виття повітряної тривоги,
підняв  - і то добре. Через 2 дні видалив свій коментарій і більше ні-ні. 
 Заборонено мені, строго і однозначно, щось писати про себе, людям, які
зможуть мене ідентифікувати. Кара за спротив настільки неприємна, що
втретє я побережусь. Перший гумористичний розділ  написаний. Життя
покаже, чи будуть другі розділи. ( уточнення від 11.03.2026 р. - вже можна )

Епіграф - сповідь.

" Оглянись, незнакомый прохожий 
Мне твой взгляд неподкупный знаком…
Может, я это, — только моложе,
Не всегда мы себя узнаём…
Ничто на Земле не проходит бесследно.
И юность ушедшая все же бессмертна.
Как молоды мы были,
Как молоды мы были,
Как искренно любили,
Как верили в себя!" 
( Слова Миколи Добронравова. Дуже жалію, що такі чудові слова старої
людини, написані молодим поетом нівелюються його дебільною
підтримкою анексії Криму, висловлені дуже старою людиною.
"Чтоб тебя на земле не теряли,
Постарайся себя не терять! "
А він себе загубив. В ореолі слави пішов з життя клоуном-поетом.)
Хай позвинувачують мене всі читаючі, але не можу тут написати вище
написані слова в перекладі на українську мову. Переклад губить те відчуття
духа часу і те відчуття правдивості слів для старої людини, що готовий іти
на каторгу, але не відступлюсь від того кусочка, написаного мовою
окупанта в 1975 році. Коли слухаю пісню з цими словами то плачу, так за
душу хватає.  З нею вдруге життя проживаю.
Ніщо на землі не минає безслідно!
І молодість, що пройшла — невмируща!
Які ж ми були молоді, які ж ми були молоді,
Як щиро кохали, як вірили у себе!   
Цю пародію на переклад,взяту з Вікапедії соромно навіть читати.
                                                      Роздіп 2
 ОБЕРЕЖНО. Все нижчеописане відбувалось насправді. Сам дивуюсь.
Народився я, як і всі, маленьким карапузом з великими карими очима і
розвиненим, не по роках, мозком голови. Раділи всі, третя ж дитина
щасливо появилась на світ Божий. Спочатку раділи , а потім тривожились -
4 роки дитині, а не говорить. Заговорив я в періоді 5-го року. Приїхали
батьки до баби, де я проживав, і почули мої мовні перли. Першими моїми
словами стали:" Слава капеесюсю". Несподіваність і непередбачуваність
слів шокувала не тільки батьків , але і мене. Не планував я славити
незрозуміле "сюсю" - вирвалось і всьо. Нічого не бачив-нічого не знаю.
Батько з розпачу почав писати заяву на вихід з "сюсю", але його стримала
мама.
-Ти про нас з дітьми подумав? Бовдур, іди  краще капусти квашеної з
комори принеси. 
  Село баби і батьківщина тата, було за 8 кілометрів від села, де
директорствував, і учив учнів історію, батько. Мати викладала ботаніку,
біологію і хімію в тій же школі. Там же учились мої старші брат і сестра.
 Серце співало, душа раділа , та було тривожно. Цей лозунг вимовлявся
всюди. І з  "колгоспника" , що висить на стіні в районі сіней, а також з,
рідкісного в тій порі, телеящика " Огонєк -2 " Що ж я сказав з
забороненого? Для мене ця " сюсю" видавалась якоюсь казковою істотою,
що приносить добро всім людям, а особливо "сюськістам". Тато тоже
"сюськіст", а приходить додому часто п'яненький і мовчазний. І кожного
разу все більше і більше. Підросту трошки і зрозумію - заспокоював себе.
Так і сталось, тільки після 52 років мого життя. 
(Щойно прослухала початок мого життя дружина. Махнула рукою і казала
пророчі слова: Ніхто твою Юринду читати не буде. Сильно на це
пророцтво надіюсь).
 Продовжую:В баби я жив до  8 років , і були це щасливі роки дитинства.
Дещо знизило щастя підрубаний, по закінченню нігтя, маленький пальчик
лівої ноги. Сам винуватий, бо подавав бабі сокиру і не втримав. Кожного
вечора була процедра відмочування бинта з відривом від рани і нова
перевязка. Життя мене загартовувало з дитинства. А чи Життя вчило -
 може щось Вище? Таких питань буде багато, проте відповідь прийде не
скоро. Якщо прийде взагалі. 
 
  В 1968 році я поступив в 1 клас татової школи. Перше вересня
зап'ямяталось мені моєю несподіваною хворобою- свинкою і ліжком дома.
Захоплюючий старт моєї шкільної кар'єри - не дивуєтесь?  Я також це
сприйняв спокійно. Значно трудніше було першій вчительці перенавчити
писати мене правою рукою. Я лівша і дід-приймак раніше чудово навчив
мене писати лівою рукою, та й ще з латино-німецькою  орфографією.
Результатом героїчної боротьби вчительки став мій почерк. Текст,
написаний правою рукою, з трудом розумію сам, а аптекарі, хоч і п'ють
валідол, безсило піднімають руки, признаючи свою поразку в розшифровці
криптограми.
Моя сім'я жила в тому ж домі, де вчилися учні молодших класів. Скоро
навчився читати кириличні тексти і почав забувати тексти латинецею ( як
дід навчив). Дуже любив грати в футбол, а вечорами читати. В 4 класі
закінчив читати  всі томи Великої Дитячої Енциклопедії і перейшов на
більш доросле чтиво. Ним виявились томи Теодора Драйзера : Стоїк,
Фінансист, Титан. Читав їх в російському перекладі. Знову перечитував в 25
і 45 років. Відкіля у мене взялось знання російської мови в 4 класі і в такій
досконалості -  тайна для мене  і досі. Вас нічого не дивує? Мене вже
почало не тільки дивувати, але і хвилювати. Та Бог з нею - тою проблемою.
Німецьку мову, в якомусь австрійському діалекті, я знав з дитинства доволі
непогано. Я німецьку мову розумів і перекладав, а мене ж не міг зрозуміти
жоден вчитель чи викладач німецької. Викладач в інституті, потураючи
впертості, поставив мені 3 на екзамені і позбавив червоного диплома.
Значить, так розпорядилась Доля - невже вона? А може щось Вище?Ось і
старша школа прийняла мене в свої ласкаві обійми. Нічим особливим два
роки, проведені в ній не запамятались. Був відмінником і тільки мама, на
уроці ботаніки в 5 класі, поставила мені "4" - єдина з усіх вчителів 3-х шкіл
протягом 10 років навчання. Математику і алгебру знав і розумів так, що
відповідав правильним результатом не дослухавши умов завдання.
 В 5 класі, в розвалинах старого будинку, найшов дві книги. Історію
Грушевського і Матеріали 20 з'їзду КПСС. Все прочитав і признався
батькові. Він книги в мене реквізував, Матеріали кинув у пічку на спалення,
а Історію України приховав. Потім провів зі мною бесіду, яка визначила все
моє майбутнє життя.
- Сину, присядь і послухай мене. Але, спершу дай мені Слово, що ти
нікому і ніколи не розкажеш суть  нашої розмови.
- Тату, я даю Слово, що нікому не розкажу і забуду її надовго.
- Сину, я член КПСС, але я також є членом ОУН.
 Ці слова привели мене в стан ступору. Я не міг повірити, що батько ТАКЕ
може мені говорити. Дальше пішла розмова двох дорослих мужчин, хоча
одному з них було лише 13 років.
 Підсумовуючи нашу розмову і консолідуючи нові знання я опишу події.
Інструктором і керівником тата в 1943 році була молода і дуже красива
панянка. Її псевдо "Пчілка". Вона була старша від
тата років 5-7 і дуже подобалась татові. Але, враховуючи традиції
Галичини, в тата ніяких шансів на взаємну приязнь не існувало.
  В 1963 році тато з сім'єю приїхав в нове село, до школи, в ранзі
директора. Село велике а школа маленька. Батько захотів самобудом, з
допомогою односельців і колгоспу, добудувати до старого
приміщення  довге, двоповерхове нове. Партія була не проти, але
заставила тата вступити в члени КПСС . Вони мотивували це тим, що так
буде легше діставати непланові матеріали на будівництво школи. Тому тато
став членом двох непримерених ворогів : ОУН і КПСС.
Своє Слово я дотримав. Згадав ту розмову після 52 років забуття. Як я міг
такі відомості забути?  Як я міг дивуватися, коли в 1993 році мати почала
отримувати продуктові набори, як вдова члена ОУН ? Невже моє Слово
таке тверде і нерушиме? Раптово впала завіса з пам'яті і я згадав таке, що
краще  було доживати свій вік, ніж усвідомлювати такі знання.
З батьком тримала зв'язок лише одна людина. Жив він в Львові і був
доцентом на кафедрі історії ЛДУ. Більше нічого не пригадується. Батько
всіма силами намагався розвалити ту малесеньку довіру народу до КПСС
своєю поведінкою. Чудовий учитель історії і непоганий організатор і
керівник школи і її добудови, він  неробочі години віддавав лиш одномупиятиці з Головою сільради і секретарем парторганізації колгоспу.
Авторитет партії він опустив - нижче вже не можна. Але на цьому він не
спинився. Закінчивши реконструкцію школи, він, п'яненький, прорвався до
Першого секретаря обкому компартії, і попробував дати в морду цій особі.
Йому, звичайно, не дали це зробити.
 Наслідком батькового вчинку було його насильницьке переміщення в
лікарню на курс лікування алкоголізму. 
  З директора школи його зняли, а членства в КПСС, головна мета його
вилазки, не позбавили. Дивно? - навіть дуже дивно. Але дива, по
відношенню до сім'ї, тільки починаються  і не думають закінчуватись.
                                                        Розділ 3
Прийшла пора третьої школи. Середньо - освітніх закладів в Прикарпатті було значно менше, ніж шкіл з 8-річним навчанням. Я пішов вчитися в
школу, яку закінчувала вчитись і моя старша сестра. Школа солідна, з
автосправою замість трудового виховання. Директором тієї школи був татів
колега молодості і, можливо, також член ОУН в підпіллі. 
   Після закінчення школи ми отримали не тільки Атестат зрілості, але й
права водіння автомашини категорії "С". А я получив ще й категорію "В". То
вже була протекція татового колеги - директора школи.
 В школі працювала Заслужена вчителька УРСР. Вона викладала хімію.
Результатом її роботи був переможець Всесвітньої олімпіади по хімії. Жаль,
що ним був не я. Я всього-то отримав запрошення навчатись на хімічному
факультеті Чернівецького університету, яке я успішно проігнорував. Мало
що я там наобіцяв декану того факультету на весіллі моєї двоюрідної
сестри, та ще й під легким споживанням вина. 
   Скажено люблячи і знаючи неорганічну хімію, я дивився на органічну
хімію як баран на нові ворота. Моя любов до неорганічної хімії принесла
мені перемогу в інститутській олімпіаді серед нехімічних факультетів, і
безплатну путівку на відпочинок в Криму. 
    Несподіване і непотрібне досягнення для мене, так як  на
республіканській олімпіаді в Києві несподівано  в завданнях появилось
половина питань з органічної хімії. На кожне питання з органіки я писав
стандартну відповідь: "Розв'язувати не буду. Протестую проти беззаконня і
корупції." Я бачив, як викладачі-контролери помагали студентам КПІ. Після
приїзду в свій інститут я попав до ректора в кабінет. Там я чесно все
розказав,  чекаючи величезного прочухана. Проте ректор розсміявся, і
махнувши рукою сказав:
-Вас шо, всіх з одного інкубатора в мій інститут приперли?
 на мій здивований вигляд спокійно добавив:
- Не ти один так повівся. Літом гарно відпочинь.
 Результатом бесіди стала путівка в один з оздоровчих молодіжних таборів
в Криму.
  Після першого курсу і виробничої практики, де ми не тільки збирали
механізми для сільського господарств а і обливали себе, бешкетуючи,
холодною водою під високим тиском. Один раз мене той тиск загнав в
випробовуваний механізм всередину , добре що, вилізши з трудом і
матюкаючи непричетну до наших пустощів троєрідну сестру двоюрідного
кобеля сусіднього під`їзду, я залишився сухим. Всі мокрі мої одногрупники
получили матеріальні штрафи, а один я, святий і благовірний, був вигнаний
з роботи на час висихання моїх  не зовсім сухих штанів.