Сильна буря

Таллі, Оллі й Лін разом жили серед заростей водоростей і коралів на мілководді. Їм тут було добре: їжі й світла вдосталь, а ще було де гратися.

Та одного дня все змінилося.
На морі піднявся сильний шторм. Вітер гнав високі хвилі, завивав і зривався дощем. У підводному світі все стало темним і таємничим.
— Насувається буря, — сказала Таллі. — І вона буде сильною. Думаю, нам варто пошукати сховок.
— Добре, — погодилися подруги. — І справді стає якось незатишно.

Але рибки не встигли відплисти далеко. Їх раптом підхопила велика хвиля й потягла вперед. Оллі, Лін і Таллі не могли ні за що зачепитися — вони відчували себе безпорадними піщинками в розбурханому морі.

І раптом усе ніби зупинилося.
Вода й далі тягла все вперед, але друзям пощастило: хвиля кинула їх на сітку. Це був не рибальський невод, залишений людьми. Ні — сітку відірвало стихією й зачепило між двома каменями та коралами. Вона прийняла рибок і медузу, зупинивши їхній хаотичний рух.

— Фух… — видихнула Оллі. — Нас ледь не розчавило цією хвилею.
— Але ми не можемо тут залишатися, — сказала Лін. — Сітку може порвати.
— Я знаю, — озвалася Таллі. — Он там, здається, вхід у грот чи печеру. Пливіть за мною.

Медуза, долаючи силу хвилі, яка притискала її до сітки, почала повільно рухатися до входу. Рибки рушили слідом.
Нарешті Таллі прослизнула в прохід і з полегшенням спостерігала, як подруги пробираються за нею. Оллі вже була в безпеці, та вона помітила, що сітка сильно натягнулася.
— Лін, хапайся! — крикнула вона й простягнула плавничок.
В останню мить Лін вхопилася за нього, і Оллі затягла її в прохід. Наступної миті сітку зірвало й понесло кудись у вир води.

У печері було тихо. Першу хвилину подруги мовчки завмерли, переживаючи все, що з ними сталося, і радіючи, що вони в безпеці. Потім почали озиратися довкола.
Це була темна й тиха печера. Вода з гуркотом проносилася повз вхід, перекочуючи каміння. Тут добре було чути, що відбувалося за її межами.
— Ми в безпеці, — підсумувала Оллі.
— Ну, ви тут не самі, — раптом почувся голос. — Але не лякайтеся, я дельфін.
З іншого боку печери був широкий вхід із моря. Зараз там панувала темрява через бурю, але дельфінчик пояснив:
— У світлу пору ви б побачили світло в дальньому кутку. Тут просторо… Я ще маленький і загубив маму в цій круговерті. Вона тільки й встигла направити мене сюди.
— Сподіваюся, твоя мама зараз у безпеці, — задумливо сказала Таллі.
Подруги спершу злякалися, але швидко заспокоїлися. Дельфіни не полюють на рибок-клоунів, а медуз і поготів не їдять.
— Так, — погодився дельфінчик. — Думаю, мама знайшла глибоке місце й опустилася на дно, щоб перечекати бурю.

Вони трохи помовчали, аж поки тишу не порушив дельфінчик:
— Мама розповідала, що такі бурі можуть тривати кілька днів. Давайте оглянемо печеру й розташуємося зручніше.
Та раптом його слова заглушив гуркіт — у дальньому кутку впало каміння.
— О ні! — вигукнув дельфінчик. — Я тепер не зможу виплисти звідси, і мама мене не знайде!
— Не хвилюйся, — підтримали його подруги. — Нехай спершу мине буря. Коли стане світліше, ми побачимо, що там насправді.

Вони опустилися на дно печери. Запала тиша. Кожен думав про своє: дельфінчик хвилювався за маму, а подруги — як допомогти новому другові.
Зрештою мовчання стало нестерпним, і Таллі м’яко засвітилася в темряві. Друзі перезирнулися, і Оллі сказала те, про що всі подумали:
— Ми разом. Отже, все буде добре. Буря закінчиться, і ми вирішимо, що робити далі. А поки не хвилюйся — ми поруч.
Оллі почала розповідати свою історію знайомства з Лін. Таллі згадала, як познайомилася з рибками, а дельфінчик показав, як він уміє свистіти.
— Мама може почути мене, — пояснив він. — Наші звуки під водою розносяться дуже далеко.
І якось усім стало тепліше й спокійніше. Незабаром вони заснули.

Коли друзі прокинулися, за межами печери було тихо. Буря минула, а з дальнього кутка лилося приглушене світло.
— Ну от, — сказала Лін. — Буря скінчилася. Дивись, дельфінчику: там кілька валунів. Якщо їх відкотити, ти зможеш виплисти.
— Я спробую покликати маму, — сказав він і засвистів.
Невдовзі у відповідь почувся знайомий свист. До печери підпливли кілька дельфінів.
— Це мама! — радісно вигукнув дельфінчик.
Разом дельфіни почали тиснути на каміння, і незабаром прохід звільнився.

— Ура! — вигукнули друзі.
Дельфінчик швидко підплив до мами, а вона ніжно торкнулася його носиком.
— Я так рада, що ти цілий, — сказала вона.
— А я друзів знайшов! — відповів він. — Це Оллі, Лін і Таллі. Ми разом пережили бурю.
— Я дуже вдячна вам, — звернулася мама до подруг. — Дякую, що були поруч із моїм сином.
— І нам було радісно з ним, — відповіли вони. — Припливайте до нас у гості!

— Обов’язково, — пообіцяв дельфінчик і сором’язливо додав: — А ви можете дати мені ім’я?
— Звісно! — усміхнулася Оллі. — Лін, що скажеш?
— Думаю, тобі підійде ім’я Соллі, — сказала Лін. — Ти дуже сонячний — не зовні, а всередині.
— Яке гарне ім’я, — усміхнулася мама. — Тепер ти Соллі, моє сонечко.
Дельфіни попливли далі, а Оллі, Лін і Таллі рушили перевірити, як буря вплинула на їхній дім.

Адже будь-яка буря колись минає, особливо коли поруч є друзі.