Оллі і таємничий грот

Якось одного разу Оллі зі своєю вірною подругою Лін вирішили прогулятися до підводного гроту. Це було їхнє улюблене місце. Тут було тихо й затишно. Вони припливли сюди і почали гратися в хованки.

Раптом усе навколо затряслося, і з кам’яної стелі почало падати каміння.
— Швидко, треба вибиратися звідси! — зойкнула Оллі.
Рибки кинулися до виходу з гроту, але каміння перегородило їм шлях. Тоді вони швидко попливли в інший бік.
Невдовзі все зупинилося й стихло. Оллі й Лін опинилися відрізаними від виходу.
— Ну що ж… — зітхнула Лін. — Доведеться шукати інший шлях.

Раптом рибки почули якийсь шурхіт. Озирнувшись, вони побачили велику каракатицю і злякалися.
— Не бійтеся, — сказала вона. — Я вас не ображу. Нам треба вибиратися звідси. Я бачила: там розсунулося каміння, і, здається, утворився тунель.

Рибки легко пропливали тунелем, а каракатиця ледь протискувалася. Зрештою вони опинилися у великій підводній печері. Далеко вгорі виднівся отвір.
— А, — сказала каракатиця, — здається, я тут уже бувала. Нам треба дочекатися припливу. Коли вода підніметься до отвору, ми зможемо виплисти на поверхню моря.
— Ох… — зітхнули Оллі й Лін разом. — Ми ніколи не бували на поверхні.

Вони дочекалися, поки вода піднялася, і випливли нагору. Перше, що побачили рибки, — яскраве світло й далеко вгорі якихось істот. Але майже одразу з’явилося відчуття задухи, і рибки швидко пірнули назад у воду.

— Добре, — сказала каракатиця. — Те, що ви бачили вгорі, — це птахи. Вони полюють на рибок. На наше щастя, цього разу вони були далеко. А ось цей грот — доволі милий. Мені тут буде добре.
І каракатиця запливла до гроту.
— Дякуємо! — гукнули їй услід рибки.

Але каракатиця вже їх не чула — вона заснула в очікуванні здобичі.

Оллі й Лін трохи відпливли й почали озиратися.
— Я не знаю цього місця, — сказала Оллі.
— Я теж нічого не впізнаю, — відповіла Лін.
— Ой, а ви чого стирчите посеред моря? — раптом звернулася до них стара черепаха. Вона якраз пропливала повз. — Тут узагалі-то акули плавають. А як яка вас помітить…
— Ох, тітонько черепахо, — зітхнули рибки, — ми тут уперше і не знаємо, куди пливти.
— А де ви живете? — запитала черепаха.
— На мілководді. Там багато водоростей.
— Так… — замислилася черепаха. — Здається, вам треба прямувати он туди. Але я бачила там акулу. Будьте обережні.
— Дякуємо тобі, тітонько черепахо, — відповіли рибки і попливли у вказаному напрямку.

Незабаром вони й справді помітили вдалині акулу й встигли знайти схованку. Коли небезпека минула, наші подруги рушили далі й згодом побачили знайомі місця.
— Ох, яка ж у нас вийшла прогулянка, — зітхнула Лін. — Я втомилася.
— Я теж, — відповіла Оллі. — Давай перепочинемо в тих водоростях.

Вони сховалися серед знайомих водоростей і ще довго мовчали, слухаючи, як тихо шумить море. Оллі подумала, що навіть найтаємничіші місця не такі страшні, якщо поруч є друг. А Лін усміхнулася і заплющила очі.