Зустріч з нею.

«Французький колібрі» — елегантний гелікоптер, наче темний агат, виблискував у променях ранкового сонця і нестримно борознив лазурну гладінь червневого неба. Київ згори виднівся, мов на долоні, що сприяло єдиному пасажиру вишукувати оченятами перспективні для бізнесу локації. 

Безпринципний і вкрай винахідливий пан Всеволод колись вдало купив у держави ледь живий м'ясокомбінат. Звісно, бізнесмен навіть і не думав виготовляти ковбасу, шинку тощо. Він мріяв якомога швидше розбагатіти. 

Розібраний і порізаний на металобрухт завод приніс безсовісній людині прибуток сторицею, а далі все пішло, наче по маслу. Пан Всеволод купував, руйнував, відбирав, лишав людей роботи та багатів, багатів, багатів. 

До сімдесяти років справжній мільярдер встиг запустити свої пронирливі рученята скрізь і всюди, та тільки й встигав накопичувати капітал: газ, нафта, електромережі — де тільки бізнесмен не мав своєї частки. Майже вся столиця України перебувала в нього в кулаку. 

«Парки… От уже, ці парки, — примружившись, подумав сивий дідуган, не припиняючи крутити головою в ілюмінаторі. — І навіщо їх стільки тут нагородили? Краще б я збудував ще сотню хмарочосів або організував дюжину кар'єрів. Адже під містом поклади граніту, керамзиту і піску». 

— Ех… — єдиний пасажир гелікоптера в дорогому костюмчику виразно зітхнув, чим привернув увагу пілота. 

— Босе, ви щось сказали? — поправляючи навушники, запитав чоловік за штурвалом і покосився на людину поряд. 

— Не твого носа діло, — миттю пролунала відповідь. — Кермуй! Бракувало ще гепнутися. 

Пан Всеволод промимрив останні слова і продовжив нишпорити очима вузенькими вуличками старовинної частини Києва. Ненаситному олігарху було чхати на присадкувату архітектуру, котра понад сто років зберігала автентичний вигляд, притягуючи туристів з усього світу. Жадібний погляд зруйнував би все і перетворив би прекрасне на власну інтерпретацію світу, де гонитва за наживою робить з людини монстра. 

— Довго ще? — раптом нетерпляче запитав спостерігач і теж поправив навушники. — У мене нарада, серйозна справа на кону. 

Він діловито поправив піджак на пухкенькому тілі й, немов старий індик, затрусив підборіддям. Любитель розкішного життя ніколи не відмовляв собі у задоволенні смачно поїсти, а надутий живіт сприймався як ознака солідності. 

— Знижуємося, босе, — негайно відрапортував пілот. 

І «Французький колібрі» почав зближення з гелікоптерним майданчиком на маківці, ніби складеної з чорних перлин, будівлі. Розташований неподалік столичної річки Дніпро, діловий «IQ-центр» мав чудову панораму на лісисті пагорби, автомобільний проспект, церкву та високу скульптуру з гострим мечем і щитом, як у стародавніх лицарів. 

— Ну, то знижуйся, не бовкай. У мене серйозна справа на кону! — знову затрусив підборіддям пан Всеволод, передчуваючи хороші новини від своєї команди. 

Пілот про всяк випадок промовчав, а повітряне судно торкнулося гелікоптерного майданчика. 

— Нікуди не відлітай! — дав команду олігарх. — За хвилин двадцять махнемо на сусідній пагорб, треба огледітися. 

І він вискочив назовні. 

— Здрастуйте, босе. Вітаю вас, пане, — трохи зігнувшись від розігнаного вітру, навперебій сказали молода помічниця в костюмі та не менш діловий охоронець. 

— Де всі? — відразу перейшов до справи візитер, прямуючи до ліфта. 

— У переговорній, як ви наказали. 

Двійка задріботіла за своїм роботодавцем. 

— До речі, босе, — вирішила дівчина, що настав час доповісти, — вас шукали з уряду та ще кілька депутатів. Кажуть, не змогли додзвонитися.

— Завжди в них нетерплячка. 

Олігарх відмахнувся і додав: 

— На борту я ні з ким не розмовляю. Бракувало, щоб з гелікоптером щось трапилося. Хочу ще пожити. До ста років три десятки лишилося, а там, може, винайдуть якесь чудо-зілля — і до двохсот дотягну. Не дарма я дружини позбувся, — зменшив тон пан Всеволод. — Діти, слава Богу, мене не смикають, роз'їхалися світом. Живи — не хочу. 

Старий зник за межами гелікоптерного майданчика, а за ним і хвостик з двійки слухняних співробітників. 

— І що хотіли депутати? — опинившись у ліфті, поцікавився старий. — Скільки ж я їх у парламент запхав, мільйонів двадцять витратив. А міг би черговий літак прикупити. 

Олігарх стенув плечима. 

— Хоча мені це вже не цікаво. Треба купувати космічний корабель. Точно! 

Пан Всеволод пожвавився. 

— Злітаю на Марс, побудую собі там заміський будиночок і ніхто мене зайвий раз не чіпатиме. До речі, — продовжував думати він уголос, — чув якось по телевізору, що там планетарне тяжіння менше. Може, й жити буду довше? 

Власник «IQ-центру» закотив очі та мрійливо заворушив губами. 

Тим часом ліфт сигналом попередив про досягнення місця призначення і пан Всеволод наче отямився. 

— Марс — це добре. Однак спочатку я маю вирішити дещо принципове, якщо не сказати особисте. 

Олігарх першим опинився у просторому приміщенні, що займало весь поверх бізнес-центру та ділилося на окремі кабінети за прозорим склом. Новина про появу боса миттю розлетілася і народ у ділових костюмах та сукнях зосередив свої усміхнені погляди на новоприбулому.