Оленятка на зупинці

          Весь гуртожиток зібрався на кухні. В повітрі розносилися запахи мандаринок і смаженої курки. Сусідка сиділа на табуреті у кутку і нарізала салат.

 — То більше жахіття не сняться?

 — Вже встигла забути.

 — То жарт про оленяток більше не жарт? — я лише всміхнулась.

          Це було ненауково. Відсутність кошмарів скоріш пов’язана з нормальним графіком сна, прогулянками на свіжому повітрі і зменшенням стресу. Виявляється, якщо тобі допомагає староста-відмінниця, все не так погано.

          Та оленятка все ще висіли над ліжком. Тепер в оточенні інших новорічних прикрас, врешті решт, сьогодні 31 грудня.

— До речі, де ти їх купила, я собі теж такі хочу.

 — Де купила, там вже немає.

          Стипендія прийшла і тепер мені чомусь хотілося зустріти ту жінку і пригостити її кавою. Та скільки не проходила повз зупинку, загадкової жебрачки ніде не було. Напевно, вона не місцева і їй були потрібні гроші на проїзд. Шкода.

          Та щось всередині підказувало, що вона ще з’явиться. От і зараз. Відчуття, що вона стоїть там, на зупинці. Інтуїція?

 — Зараз прийду! — схопила куртку і вибігла на вулицю під улюлюкання студентів. Напевно вирішили, що спішу до хлопця.

          На зупинці купа людей. Всі топтались на місці, очікуючи, коли їх відвезуть додому, чи в інше місце, святкувати Новий рік. Кілька хлопців вділи червоні капелюхи Санти, а у одної дівчини з-під пальто визирала срібляста блискуча сукня.

          Та жінки ніде не було. І на що я сподівалась?

 — Не бажаєте придбати іграшку? — знайомий голос.

          Я озирнулась, та нікого не було. Почулось? Ну от, дах остаточно поїхав у відпустку. Про всяк випадок обійшла зупинку, та жінки не було.

 — Що ж, буває, — зітхнула я і вже зібралась йти додому, коли побачила знайоме обличчя.

 — Ніна?

          Староста шморгала носом і водила долонями по щоках, розмазуючи сльози. Побачивши мене, вона скривилась і нахилила голову, намагаючись сховати обличчя.

 — Що сталось? — Ніна проігнорувала питання. Вона дивилась кудись в сторону, ніби сумніваючись, чи варто розповідати, — Кажи вже!

 — Оцінка «Добре».

 — Вітаю?

 — Ні, не «Відмінно», а лише «Добре».

 — Оце проблеми нашого часу! — я пхикнула, проте староста була абсолютно серйозною, — Та чого ти?

 — Мама. Вона лаялась на мене, — тут староста не витримала і знову шморгнула.

 — І це напередодні свята? — Ніна шморгнула ще раз.

          Так, здається ботани теж люди. До такого мене життя не готувало. І що ж робити? Лишати її одну в такому стані на зупинці? Це було жорстоко.

 — Пішли святкувати разом. Якщо не гидуєш компанією тих, для кого «Добре» це нездійснена мрія.

 — Не гидую, — Ніна всміхнулась, — Тільки подарунки. Хіба що це?

          Вона витягнула з кишені дерев’яну іграшку. Доволі знайому дерев’яну іграшку.

 — Де вона? Де та жінка, що тобі це дала?

 — Не знаю, вона тут стояла, а зараз, — Ніна озирнулась, та нікого не побачила, — А вона твоя знайома?

 — Трохи є. Залиш оленят собі, знадобляться. В якості подарунку почистиш картоплю, згода?

          Дівчата йшли в сторону гуртожитку, а сніжинки повільно опускалися на землю, ховаючи сліди від взуття. Жінка в затертій, проте дуже охайній курточці стояла на зупинці. Люди проходили повз, та ніхто не звертав уваги. Насправді, ніхто її навіть не бачив.

          Жінка дістала з кишені дерев’яну іграшку і легенько подула. Різдвяні дзвони озвалися, проте ніхто навіть не озирнувся. Насправді, ніхто їх навіть не чув. Просто всі на секунду посміхнулися. Парубки у капелюхах Санти гучно заплескали в долоні, привертаючи увагу.

 — Всіх з Новим Роком!

 — З прийдешнім!

 — Так, і вам всього найкращого!

 — Гарних свят!

          Жінка теж всміхнулась і пішла далі. А невидимі оленятка все гарцювали на зупинці, наповнюючи місто радісними дзвонами.