Принтер

          Окрім того, що зробити, проект треба було ще й роздрукувати. І не просто, а на спеціальному принтері. Легенду про цей принтер знав кожен, а точніше всі знали, де він знаходиться. Всі, окрім мене.

          В цьому і була проблема, адже зимове сонце вже заходило за обрій, коли я нарешті вийшла з гуртожитка, стискаючи в кишені флешку з проектом. Доробленим проектом. Алілуя! Слава макаронному монстру! Хоча насправді дякувати треба Ніні, та гордість не дозволяла. Тому ще раз: слава макаронному монстру!

          Спеціальний принтер. Він знаходився поруч з універом, це я знала точно. Отже, не треба обходити пів міста у пошуках. Завдання не таке вже складне. Що я принтер не знайду?

          Ось, поруч з універом магазин. Продовольчий. Навряд там є принтер. А поруч крамниця. З величезним написом «Кава». Гм, кавою іноді малюють, але друкувати… Навряд. Далі, кіоск з канцтоварами. Вже краще, але місця не вистачить навіть для звичайного принтера, не те що спеціального.

          Банк, аптека, допомога юриста, книжковий магазин, ломбард, знову продовольчий магазин, будівельні матеріали, пошта…

          Щось далеченько я зайшла. Не думаю, що «поруч з універом» знаходиться за кілька кварталів від нього. Може, треба було йти в інший бік? Я розвернулась і пошкандибала крізь завірюху. Ніс вже майже не відчувався, а з неба почав падати мокрий сніг. Температура нижче нуля, проте вітер дув холодний. Тому сніжинки долітали до землі і танули, утворюючи калюжі.

          Хлюп. Вода у взутті. Краплі вдарялись просто в обличчя, та я намагалась ігнорувати. Може я не в той бік дивилась? Може перейти через дорогу? Нічого. А далі? Знову світлофор. Ні, все ж перейду назад. Тут точно нічого немає.

          Намагаюсь рухати пальцями на ногах, щоб хоч трохи зігріти. Та все складніше, вони повільно перетворюються на кригу. Принаймні, відчуття точно такі.

          А може все ж перейти дорогу? Там щось є? Сумно, якщо пропущу. Загуглити? Дістала телефон з кишені і набрала назву універу. А як я знайду? Навряд на карті є мітка «Спеціальний принтер». Ні, ідея погана. Як мінімум тому, що пальці на руках теж перетворюються на кригу. Ні, краще вже тримати їх у кишені.

 — Ай! — ледь не впала. Темно нічого не видно. Занадто темно.

          Чомусь ліхтарі не вмикають, а може їх тут і немає. Ніколи не ходила тут так пізно. Холодно. Вогко і холодно. І темно. Ніби вночі, коли прокидаюсь. І серце у скронях. Проте зараз можу бігти.

          Десять. Нераціонально, проте байдуже. Я біжу геть, навіть не знаю куди. Дев’ять. Треба бігти туди, де люди. Вісім. Чомусь всі магазини зачинені. Сім. Їх темні вікна слідкують за мною, і я біжу ще швидше. Шість. Ноги крижані, ледь шкандибаю.

          П’ять. Світло. Чотири. Вахтерка перевіряє кабінети перед тим, як закрити універ. Три. Падаю, проте піднімаюсь і шкандибаю далі — на світло. Два. Стукіт серця перебиває інший звук. Один. Пісня різдвяних дзвонів.

          З усієї сили навалююсь на двері і нарешті виходжу на світло. Вахтерка блимає на мене круглими очима.

 — В таку годину? Ми вже зачинені.

 — Знаю, — відхекуюсь, — Не підкажете, де тут спеціальний принтер. Для проектів.

 — Можу звісно, але він вже п’ять хвилин як зачинений.

 — Дідько!

 — Може я покажу і ви завтра завітаєте?

 — Завтра вже принести треба.

 — Що ж ви так, — вахтерка тільки розводить руками, — А кому?

 — Людмилі Степанівні, — я вже майже плачу. Через відчай і паніку, що так невчасно охопила.

 — Ну, заспокойтесь. Зараз вирішимо, — вахтерка набирає номер і з динаміка лунає хрипле «Алло» Людмили Степанівни, — Добрий вечір. Тут ваша студентка. Так, вона прийшла вся в сльозах і не встигає роздрукувати до завтра проект. Так. А електронна версія є?

          Останнє питання до мене. Ствердно хитаю головою.

 — Людмила Степанівна на пару принесе ноутбук. А сам проект занесеш після занять.

 — Дякую, — без сил опускаюсь на підлогу і підгинаю ноги до грудей, — Дякую.

          З-за рога лине слабкий дзвін і стукіт оленячих копит.