ВІН

          На фоні блідо-сірої стіни гуртожитку, дерев’яні новенькі оленятка виглядали пречудово. Я відійшла подалі, милуючись яскравою різдвяною плямою над ліжком. На відміну від сусідки, я так і не встигла прикрасити свою частину кімнати, та і блискучі «вирви око» іграшки мені не подобались.

          Це все дуже корисно, але проект сам себе не зробить. Зітхнувши, дістала ноутбук і відкрила браузер. На екрані висвітилось: «Сонний параліч: причини, симптоми, вирішення».

 — Гм, — незадоволено насупила брови, — Не допомогло.

 — Що? — сусідка лежала в оточенні різдвяних вінків, Санта Клаусів та іншого святкового мотлоху і грала в телефон, — Що не допомогло?

 — Радять виспатись. Що доволі важко, коли прокидаєшся від кошмару.

 — А ти раніше лягай, — сусідка надула і лопнула жуйку, яку її батьки прислала на Святого Миколая, — От зараз кинь все і засни.

 — Тоді замість монстра до мене прийде Людмила Степанівна.

 — Ну тоді лишається тільки одне, — сусідка відклала телефон і сіла, ніби під час молитви, — О, великий макаронний монстр, допоможи цій знедоленій!

 — Амінь!

 — Якщо серйозно, треба допомога спеціаліста.

 — Тоді я буду гарно спати, але без нирки.

 — А ти хотіла все і одразу? Зовсім знахабніла?

  — Знаєш, смішно, якби не так сумно, — я закрила вкладку і набрала в Гуглі тему проекту, — Хоч бігай містом і кричи «Допоможіть!», може хто відгукнеться.

  — А ти і бігай.

 — Та холодно.

 — А ти по кімнаті бігай.

          Бажання робити проект не було, тому я жбурнула ноутбук на ліжко і почала нарізати круги. Сусідка ледь не ковтнула жуйку від сміху. Тепер треба панчлайн. Зупинилася, задерла голову і заревіла:

 — Допоможіть!

 — Ти чого на оленів кричиш? — не припиняючи сміятися, зауважила сусідка.

          Дійсно, несвідомо я дивилась на єдину яскраву пляму на стіні — нещодавно куплену новорічну іграшку.

 — Хай виконують свої прямі обов’язки. Їх нащо купили? Створювати новорічний настрій.

 — Правильно.

          Сусідка відвернулась і знову залипла в телефон. Мені ж не залишалося нічого, окрім як сісти за ненависний проект, щоб його...

***

          Розплющила очі. Темно, кімнатою повзають тіні. Іноді вони заповзають на ковдру і розходяться вогкими прохолодними мурахами по шкірі. Серце у скронях гупає все важче і я знаю чому. Воно відраховує час, коли з’явиться ВІН.

          Десять. Намагаюсь набрати повітря в легені, але тіло не слухається. Дев’ять. Інстинктивно намагаюсь піднятись з ліжка, проте навіть повернутись не в змозі. Вісім. Тіні оточують мене, вигинаючись, немов зловісний танок. Сім. Танок смерті.

          Шість. На грудну клітину тисне. П’ять. Тисне і душить. Чотири. Наближається. Три. ВІН наближається. Два. Дзвін десь вдалечині. Один. Передзвін оленячої упряжки.

          ВІН відступає, злякавшись. Тіні залишаються танцювати, проте інший танок. Танок Різдва. Різдвяних дзвонів з оленячої упряжки.

***

          Відчуття було дивним. Проект я так і не зробила, добре що пара Людмили Степанівни не кожен день. Проте ще вчора припускала, що в універ прийду з поганим настроєм, але насправді…

          Все не так погано. Ця думка не з’являлась в моїй голові вже доволі давно. А тепер прийшла, сіла на крісло-гойдалку, закуталась в ковдру і відмовилась виходити назовні. Ні те, що затримали стипендію, ні те, що проект так і не завершено, ні те, що знову запізнююсь не псувало настрій.

          Це було дивно. Але приємно. На телефоні майоріли десять «пропущених» від Ніни. І не сподівайся, вчасно не прийду. На щастя, сьогодні викладач не такий пунктуальний. Хоча дзвінок давно продзвенів, мене ніхто не сварив за запізнення — нікому було сварити. Добре, коли хтось запізнюється більше, ніж ти. Проте староста прийшла вчасно:

 — Я дзвонила, ти не відповідаєш!

 — Все правильно, що тебе бентежить?

 — Запізнення.

 — Співчуваю. Нічим не можу допомогти.

          На цьому діалог мав би завершитись, але всі вільні місця були зайняті. Окрім того, що поруч з Ніною. Близьке сусідство налаштовує на розмову. І в моєму випадку доволі відверту.

 — Ти ж його купила? — староста підняла бров, — Проект. У тебе «Відмінно».

 — Він не такий складний, як здається. Я зробила за кілька днів.

 — Брешеш, — Ніна заперечно похитала головою, — Як?

 — Нам на початку року рекомендували підручники. Там все написано.

 — Так от чого їх немає в бібліотеці! Позабирали такі ботани, як ти.

 — На початку року були і багато.

 — А вчора не було.

 — Ти згадала про них тільки вчора? — Ніна зневажливо хмикнула.

          Здається, мою відвертість не оцінили. А такий гарний настрій був зранку! І от знову жорстока реальність.

 — Можу позичити до завтра, — староста кинула це ненароком, ніби король, що годує недоїдками свого собаку, — Звісно, якщо потрібна моя допомога.

 — Потрібна, — як там не було, недоїдки краще за голод.