Жебрачка

 — Допоможіть, будь-ласка!

          Перед очима ряботів сніг, тож не одразу звернула увагу на молоду жінку в старій і затертій, проте на диво охайній курточці. Пиячка? Біля зупинки вештається багацько жебраків. Щось не схожа…

          А, байдуже! Все одно грошей немає.

 — Мені б хто допоміг.

 — Розумію, багато брешуть, — жінка не полишала, — Проте я дійсно у відчаї!

          Чомусь я їй вірила, та у кишені дзвеніли лише десять гривень на проїзд до універу. Стипендію знову затримували, вишкребки!

          Зітхнула і відвернулась.

 — Може, хочете щось придбати? — от наполеглива, — Дивіться, які гарні! Принесуть святковий настрій!

          Жінка підійшла ближче і простягнула іграшку. Різьблені з дерева два оленятка, в оточенні ялинок. Руки жінки тремтіли і оленятка ніби гарцювали серед вирію снігу, що сипався з неба пухкими грудками.

          Погода ставала все гіршою, а до універа півгодини пішки.

 — Хіба що десятка…

 — Ой, дякую! Щастя вам, здоров’я! Багато років і хай Бог допомагає! Вдачі вам, довголіття! Щастя!

          Жінка довго ще горлала наздогін, та я вже бігла, крізь сніг і вітер, назустріч знанням. І Людмилі Степанівні. Остання обіцяла виставити з кабінету, як ще раз запізнюсь.

          Оленяток кинула у рожевий (швидше брудно-рожевий) рюкзак з застібкою, що лишився зі школи. Тепер вони гарцювали серед зошитів і ручок. І нащо мені іграшка? Гарна, проте абсолютно недоцільна. Краще б проїхалась, а не бігла вулицею, ковтаючи холодне повітря, ризикуючи отримати ангіну.

          А стипендію затримують, грошей на лікування немає. От якби замість іграшки придбати теплий щарф… Проте ні, захотілось дурепі новорічного настрою!

          Вже підіймалась по сходах, на ходу знімаючи куртку, коли дзвоник сповістив про початок уроку. Людмила Степанівна! Кому помолитися, щоб сьогодні вона запізнилась? Хоча б на хвилиночку. Та все марно. Господь, Аллах, Будда і навіть Сатана були безсилі, коли йшлося про пунктуальність Людмили Степанівни.

 — Пам’ятаєте нашу розмову? — примружені очі свердлили поверх окулярів.

 — Перепрошую, але лише хвилина…

 — Ви обіцяли прийти вчасно. Не «лише хвилина», а вчасно.

 — Людмила Степанівна!

 — Те що ви знаєте моє ім’я, це добре. Проте якби знали мій предмет, було б краще. Готувались на сьогодні?

          Готувалась? До чого? Дідько! Як могла забути про проект?

 —  Перепрошую, на наступному занятті…

 — От і приходьте на наступне заняття.

 — Вибачте.

 — Не вибачаю. В коридор!

          Звісно можна було принижуватись далі, але я вже не бачила сенсу. Все одно б спала на парі, а в коридорі можна це робити легально. Поклала брудно-рожевий рюкзак на підлогу, а поверх вмостила куртку. Непогане ліжечко, хоч з боку і дивне.

          Лягла і заплющила очі: нарешті! Останнім часом виспатись не вдавалось. Дні перед зимовою сесією — час, коли всі викладачі згадують, що ви мали б здати шістсот шістдесят шість самостійних і лабораторних. Які потрібно було робити протягом семестру, але знали про це лише відмінники.

          Ще і проект. В такому безладі завжди про щось забуваєш. Я почала готуватись ще тиждень тому, проте щось мене відволікло. Здається, в однієї з самостійних закінчувався дедлайн, тому довелось забити. А потім ще самостійна, і ще. Одна самостійна, дві самостійні, три…

 — Спиш? — наді мною схилилась Ніна.

          Все краще, ніж монстр, що сидить на животі, стискаючи горло так, що не можеш ворухнутися. Хоча враховуючи, що Ніна — староста, можливо монстр краще.

          З Ніною у нас був конфлікт на економічній підставі. Я вже вдруге відмовлялась здавати кошти, і їй влітало за це на старостаті. У нас збирали на організацію заходів, в яких ніхто і ніколи не брав участі. Частину проводили під час пар і нас не пускали викладачі. Про частину дізнавались «за день до» і просто не встигали підготуватись.

          Дехто вважав мене бунтаркою, що йде проти системи, а дехто — жадібною курвою. Насправді ж я була бідною студенткою, якій не вистачало на гречку. Дуже легко йти проти системи, коли не маєш грошей.

 — Ти ж обіцяла прийти вчасно! — зашипіла староста. Хоча може вона казала нормально, це моя фантазія додала шипіння гадюки.

 — Обіцяла.

 — То що завадило?

 — Переводила кошенят через дорогу і годувала вуличних бабусь.

 — Я серйозно! Яка причина?

          Завжди цікавило, що такі люди хочуть почути? Що зграя левів оточила університет і я чекала зручний момент, щоб мене не з’їли? Що я таємна супергероїня, яку терміново покликали битися зі злом? Що в дитинстві мене прокляли і тепер я не можу прийти вчасно?

 — Не повіриш, — я витримала драматичну паузу, — Не розрахувала час.

 — Завтра я тобі дзвонитиму, щоб не проспала.

 — Роби що хочеш, все одно вимкну телефон.

          Здається, староста вилаялась. А може і ні, вираз обличчя залишався без емоційним. Гадаю, вона з тих, хто залишиться в універі катувати майбутніх студентів. Якось так я уявляла Людмилу Степанівну в молодості.

 — Добре, стосовно запізнення ще зрозумію. А що з проектом? Теж «не розрахувала час»?

 — Як швидко збагнула! Не дивно, що відмінниця.

 — Я ж не для галочки питаю…

 — Звісно. Ти питаєш, щоб підвищити свою самооцінку за мій рахунок.

 — Щоб допомогти, — Ніна закотила очі, — Може якісь проблеми? Може щось не зрозуміло?

 — Не зрозуміло, — киваю, — Нічого не зрозуміло. Можеш пояснити весь курс у двох словах?

          Ніна скривилась, розвернулась і пішла геть. Що ж, до наступної пари ще сорок хвилин, треба встигнути виспатись.