Лиха

— Макаре, доброго ранку! Черга до кiнця вулицi. Що казати? — Вустя чекала за дверима. 
— Сьогоднi прийму всiх. Не бачу нiчого лихого. Завтра Лиха прийде...

 Зазвичай Макар приймав людей вибiрково. Все надiявся, що бiльшiсть зрозумiє нiкчемнiсть надуманих бiд. Але так ставалося дуже рiдко. Нужденнi лишали все i тижнями чекали на зустрiч з Цiлителем. Бачив, що останнiм часом Лиха задурманює голови односельцям. Добре їй вiд цього ставало. Коли зустрiвся з Лихою вперше, то злякався: на людському тiлi височила свиняча голова в хустинi. А зараз — красуня, не зважаючи на роки.

 Серед вiдвiдувачiв було багато жертв Лихої. Макару нiчого не вартувало розвiяти той дурман. Йшли вiд нього окриленi i щасливi. Не сварилися, не пиячили i не сумували.

 Куди подiвся сон? Давно вже треба Макару рушати до свiту мертвих. Майже не їв i не пив. Як не старався, все ж не мiг заснути. Олесинi чари дали Макару забагато життя. Цiлительство мiцно тримало чоловiка на цьому свiтi.

 Вранцi прийшла Лиха. Що їй вiд нього треба? Невже оця пiдла знахарка замiнить Макара на селi?

 Лиха була запнута в зелену хустку з червоними маками. Мала гарну бiлозубу посмiшку, яскравi синi очi i великий кирпатий нiс. Замiжжя не знала. Так само, як i Макар, була позбавлена почуттiв. Та, якби Макар був звичайним чоловiком, то i вiн би закохався у вiдьму. I як воно в неї виходило — магнiтом притягувати чоловiчi погляди i тримати закоханих в пастцi своєї влади? В сiм'ях сварки i сльози, а у Лихої в цей час настрiй покращується i здоров'я додається.

— Макаре, ти знаєш, хто врятував тебе в лiсi? 
— Тобi, що до того? 
— Тебе мiсяць вдома не було. Та й знайшла я тебe нi живим, нi мертвим. Я повернула тебе до життя. Ти менi винен. Вiддай свiй дар!
 Макар почав згадувати, як приходив до тями. Дика свиня смикала його за чобiт. Так це була людина?
— Як звати тебе? 
— Олита. 
— Чому ж всi кличуть Лихою? 
— То по-старому. Рятуючи тебе, лихо пiшло. 
— Не пiшло... — Макар задумався. 
 Назад немає вороття. Не треба було тривожити свiт мертвих. Цiлитель не повинен керуватися почуттями. Жалiючи одних, можна зашкодити iншим. Ще гiрше, якщо його дар потрапить до недосвiдченої i бездушної вiдьми. Є, звичайно, в нiй шматочок душi, але дуже маленький. Нашкодить багатьом нерозумна, зiпсує той порядок, який все життя намагався будувати Макар. Тiшився, коли бачив спокiй в людських душах. Байдуже йому було, чи то цiлительство допомогло, чи з iншої причини настала душевна рiвновага.

— Часу небагато залишилося. Даремно ти вiдвiдав свiт мертвих. Подумай добре, адже немає кому передати дар окрiм мене. Чи ти хочеш своєму недолугому сину чари залишити? Так у нього ж душа переповнена! Незабаром лусне! Ти старий i слабкий — не зумiєш той мотлох з нього витягти. Кузьма дурним народився, дурним i помре! Ха-ха-ха...

 Той регiт ще довго переслiдував Макара. Вiн чув його вдень у криках крукiв i одудiв. Навiть зозулине ку-ку здавалося сповiльненим ха-ха. Вночi сичi не давали спати. Сичi справдi смiялися. Добре, що хоч не плакали. Макар знову i знову переглядав сторiнки свого життя i не знаходив у ньому помилок. Так, вiн був найрозумнiшим у селi, швидко справлявся з труднощами, якi раз за разом влаштовувала йому доля, i лише одного разу оступився. Даремно потривожив спокiй мертвих. Але ж немає нiчого дивного в тому, що Макар помилився, перетнувши столiтню межу. Завжди мрiяв про звичайне людське щастя. От i спiткнувся.

 Коли Макар розмiняв дев'ятий десяток, одружився втретє. Дружина мала той самий волоокий погляд, який переслiдував Макара завжди. Таки було почуття до Параски. Можливо й невеличке, але його вистачило, щоб на свiт з'явився малюк. Кузьма дивився на свiт маминими очима, радував батька i розвiював задавнений смуток. Однак i Параска пропала. Пiшла до лiсу за грибами i не повернулася. Довго Макара не вiдпускала тривожна думка: невже Олеся приревнувала його до дружини? Щоб не пiддавати ризику життя близьких людей, Макар одружився вчетверте на вдовi з дитиною. Вустя була гарною господинею i турботливою матiр'ю для Кузьми i Катерини.

 Все було б добре, якби Кузьма не володiв надмiрною добротою. Часто саме надлишок почуттiв крокує попереду великого зла. Те, чого не було у Макара, вiддалося сторицею синовi. Хлопчиком вiн плакав на городi, коли бачив розiрваного навпiл черв'яка; вдома не дозволяв матерi бити мух. Павукiв, комарiв та iнших комах, якi залiтали в будинок, обережно ловив i вiдпускав на волю. Сам не вживав i не дозволяв iншим їсти м'ясо худоби, птицi i риби. Та найнесподiванiшим стало те, що коли подорослiшав, любив всiх дiвчат без перебору. Найбiльшу приязнь у Кузьми викликала дурненька Оленка. Макар вважав, що то не любов, а прояв жалостi. Вважав, що з часом минеться.Треба було приймати все, що давало життя. Доки мав здоровий глузд, намагався пристосовуватися до вибрикiв долi.

 А Кузьма любив усе i всiх. Нову таткову дружину шанував за те, що замiнила йому матiр. Навiть коли Вустя вибирала для Катрi бiльшу суничку чи пирiжок, вiн нiколи не ображався. Кузьма розумiв, що рiднiй доньцi потрiбно годити бiльше, нiж пасинку. Катрю любив, тому що сестра. То й що, що зведена? Однаково сестра, iншої у нього немає. Доки був маленьким, боготворив батька. А як вирiс, закохався в дурненьку Оленку. В її нiжну бiлу шкiру, добру посмiшку i дрiбненькi зубки. Коли дiвчина посмiхалася, була бiльше схожа на звiрятко, нiж на людину.