VI

— Цей двiр нещасливий! 
— Доля оминає мешканцiв будинку.
— Стару не шкода, а синiв її жаль.
— Що з синами?
— Так пропали. Зникли в лiсi.
— Оленка казала, що живi. Все з ними добре.
— Чому вiриш хворiй жiнцi? Немає хлопцiв серед живих... Ще й з донькою бiда сталася. Так само, як i стара, з глузду з'їхала...
 Подiбнi розмови котилися селом. То тут, то там чулися зойки та ойкання при згадцi про дурненьких жiночок, якi живуть у власному маревi i не зважають на примхи долi. Та з часом люди забули про дивацтва: квапилися до жiнок за допомогою. За старшою ще ранiше помiчали рiдкiсний дар. Варто було зустрiти дурненьку вранцi, щоб всi справи налагодилися, достаток i злагода повернулися додому. Якщо Оленка скаже щось, хоч i незрозумiле, треба чекати на хорошi новини. Коли ж гукатиме, то не потрiбно цуратися, треба йти за нею. Бо не людину гукає, хворобу бачить та вигукує її, щоб з тiла витягти та в глибинi лiсу сховати або в рiчцi втопити. Мiсцевий лiкар не повiрив в Оленчину силу, не пiшов за нею, а коли помирав, дуже каявся, всiм радив не до лiкарiв, а до Оленки звертатися.

— Та яка ж Оленка цiлителька, коли власну доньку вилiкувати не в змозi? — впевнено доказував свою правоту чоловiк, який приїхав погостити до сестри.
— Не хочеш вiрити, не вiр. А нам добре. Сама приходить i стукає у дверi, коли бачить лихо на порозi. Добре, що Оленка мешкає поряд, — вiдповiв зять.
— Цiлителька! Байстрюкiв нагуляла! Микиту у Марiйки вiдбила! Напевне, свою хворобу на доньку скинула... Яка ж гарна дiвчинка була... Чому ж нiхто з сусiдiв знайду до себе не забрав? Чому при божевiльнiй жiнцi залишили? 
— Якби ти знав, скiльком Оленка життя врятувала, то iнакше б на все дивився.
— Не село, а острiв благополуччя якийсь! Спочатку Макар з вами няньчився, а зараз — дурненька Оленка!
— Сам ти дурненький! Ой, вибач, не втримався, вирвалося. Пора спати. Краще забудьмо цю розмову. 
 I забули. Люди швидко забули минуле Оленки. Для чого погане пам'ятати про мiсцеву рятувальницю? Раптом вiдмовить у допомозi? Що ж тодi робити?

 А таки ж вiдмовляла. Не бралася лiкувати старших за себе. Iнакше мала померти. На жаль, так i сталося.

 Одна поважна жiночка, яка користувалася великою повагою, привела до Оленки свою старшу сестру. Та так заговорила Оленку, що та вирiшила, що немiчна — молода дiвчина, а зморшкувате обличчя i горб на спинi — вiд хвороби. Коли йшла до лiсу, щоб немiч якнайдалi пiд купою хмизу сховати, то ноги чомусь повернули до криницi. Саме звiдти Марiчка гукала Оленку.
— Чого тобi треба? Я ж людям тiльки добра бажаю. Та й оте дурне моє минуле не таке й дурне. Немає моєї провини в тому, що не така, як усi. Твiй Микита сам прийшов. Не гукала я його. Пожалiв мене, тому й прийшов.
— I я не така, як iншi... I мене жалiв Микитко... А я його кохала... Тiльки знаєш, я вигадала наше з ним кохання... Всi заздрили. I ти, напевне, позаздрила, — чулося з криницi.
 Оленка незчулася, як пiдскобзнулася i каменем шубовснула в воду. Де взялася в холоднiй криниця вода? До того, й опiсля тiльки мул похмуро посмiхався з глибини.

— Мамо! Мамо! Де ви? Я чула ваш голос? Мамо, ви мене шукали?
— Нi, донечко, я синочкiв, оленят своїх, шукала, — почула дiвчина бiля криницi.
— Почулося. Здалося, — солодке марево огорнуло Оленку, вона пiрнула у свiй особливий свiт, де Гаврило з'являвся i зникав,  Льончик нiжно обiймав дiвчину, а Лесик їв її очима, не наважуючись пiдiйти ближче. 

 Вдома на Оленку нiхто не чекав. Це дивувало, але не лякало. Кудись подiвся безлад в головi. Вiдчувала, що вiдтепер все буде гаразд. Супроти власної волi вирiшила навiдатися до Микити. Нi, Оленка не хвилювалася через матiр, але ж так годиться: треба шукати, якщо хтось iз родини ввечерi не повернувся додому. Йшла швидко, майже бiгла. Здалеку побачила постать Микити, який порався на подвiр'ї. Посеред двору палало багаття, гарячi iскри якого пiдскакували вгору i згасали. Здавалося, що вони соромилися своєї слабкостi i швидко втрачали жагу до життя. Вгорi повний мiсяць дарував свiтло хмаринкам, деревам, будинкам i манив тi iскорки до себе. Оленка задивилася на полум'я i замислилася. Багаття здавалося люблячим серцем, iскорки — коханням, якi безсило гаснуть, пiднiмаючись вгору. Але ж кохання Оленчиного серця i досi не згасло... чи вже згасло? Дивувало вiдчуття порядку у всьому. Навiть, Микита серед ночi не мiг заспокоїтися: зносив до багаття всiлякий непотрiб i кидав його у вогонь. Вранцi тут буде чисто i затишно.
— Добривечiр, Олено! Я до вас нiколи не повернуся. Не варто мене гукати. Набридло. Не хочу нiкому дарувати свою помiч. Досить! Про iнших пiклувався, а про себе забув. Iди додому. Нiч надворi. Ще заблудишся... бо ж дурненька. Iди собi.
— На добранiч, — а вже ж i не дурненька. Десь зникли запаморочення, i видiння. Замiсть колишнiх страхiв прийшов новий: якщо вона стане здоровою, то нiколи не бачитиме Гаврила, Лесика i Льончика...

 Всi швидко забули про Оленку i її трьох синiв. Знали одне: в селi мешкає сильна цiлителька, але не всiх стражденних лiкує. Декому вiдмовляє. Таки трохи схибнута. Казали, кульгавий Василь багато разiв приходив до Оленки, а вона його, навiть, до порогу не пiдпустила, лаяла на все село. Заборонила спати поряд з худобою. А Василь, добра душа, i справдi, бувало на сiнi перед хлiвом засинав. А що вже звiряток малих любив! Завжди в пазусi у немолодого чоловiка цуценя або кошенятко якесь грiлося. Не скорився, не послухався Оленку. Гнила нога у сердешного, та чужий бiль вiдчував сильнiше за свiй. Кажуть, що на могилi у Василя собаки та коти грiються, тому що серце у нього гаряче, ще й досi тепло вiддає. Хтось мав необережнiсть i Оленцi про це розповiв... Довго гнiвалася, кiлька днiв людей до себе не пiдпускала. Потiм комусь сказала: "Могила на сонцi в затишному мiсцi розташована, тому там завжди звiрята грiються. А ви бережiть вогонь власного серця, не розкидайтеся теплом i пожежу не допустiть". Нiхто так i не зрозумiв, про що говорила Оленка. Таки цiлителька трохи схибнута.