V

— Доню, як там мої синочки? Не голоднi? Останнiм часом йшли дощi. Чи не застудилися оленята?
— Мамо, чому ви називаєте хлопцiв оленятами? Чому досi вважаєте їх живими? Я на власнi очi бачила, як болото затягло Гаврила.
— I де ж те болото? — єхидний погляд нерозумної жiнки боляче залоскотав Оленку зсередини. — Ну? Чому мовчиш? Немає того болота. Ти все вигадала.
— Мамо! Це правда. На жаль. Пам'ятаєте, яким люблячим сином був Гаврилко? Вiн завжди пiклувався про вас. Лишився б серед живих —обов'язково б повернувся. 
— Ото ж бо й погано, що до тебе синочок приходить, а до мене — нi. 
Оленку ще дужче збентежив проникливий погляд матерi, вiд якого мурахи побiгли шкiрою. Неможливо допомогти вбитiй горем жiнцi змиритися з гiркою правдою буття, тому й  вигадує нiсенiтницi. 
— Що верзеш? Яка правда? Ти й досi вважаєш мене гiршою за iнших? Якщо я не така, як мої сусiдки, то я нещасна? Ой, доню-донечко, я найщасливiша серед жiнок! Мене потай кохають всi чоловiки на селi.
 Оленцi стало моторошно. Прийомна мати, яку однi жалiли, а iншi глумилися над калiцтвом розуму, вперше переконливо доводила свою правоту. До цього ж завжди була тихою i лагiдною.
— Ось послухай мене! — владний погляд прикував Оленку до ослiнчика. Дiвчина, навiть, дихати боялася: завмерла i не ворушилася. — Кращого вiд Кузьми нiколи не було й не буде! А кохав вiн лише мене!
— А хто такий Кузьма? — набравшись смiливостi, запитала Оленка.
— Я ж кажу: найкращий... Батько Гаврила, Лесика i Льончика.
— Нi краплi не сумнiваюся, що найкращий. Я, мамо, не можу припинити кохати Гаврила, — вирвалося у Оленки, — хоч давно вже немає його серед живих...
— Знову за рибу грошi? Хто ж приходить до тебе увi снi?
— Мамо, але ж сон то не життя? ...Гаврилко весь час вiд мене тiкає. Чому?
— Всi чоловiки дуже дивнi. Кузьма кохав тiльки мене. Але ж i iншим жiнкам дарував увагу. Та не лише люди дивнi! Ось глянь на нашого качура! Стiльки вгодованих качечок плаває в озерi! Бiленькi, чорнявi, рябенькi. А вiн, селезень наш, вiд кривенької подруги не вiдходить. Дивись, як бiла качка до нього лащиться. Таки ж доб'ється свого. Пiсля неї  до своєї калiчки повернеться. 
 Селезень сховався за кущем очерету. Оленка замислилась над словами матерi, а потiм ще довго згадувала, як мокрий i задоволений птах виконував танок кохання бiля кривенької качечки з рiденьким брудним пiр'ячком.

 Вдома на них чекав Микита. Як той селезень, вiн танцював навколо старшої Оленки, намагаючись догодити їй. Зазирав в коханi очi, вгадував бажання нерозумної жiнки i швидко їх виконував. Те, що втратив слух, нiстiльки не заважало Микитi. Люблячi очi бачили i чули. Окрiм дивної Оленки, для нього в навколишньому свiтi нiчого не iснувало.

 Знову проникливий погляд пробив дiвчину наскрiзь. Цього разу хотiлося кудись втекти, щоб таки подалi сховатися вiд нерозумної. 
— Я тобi дещо розповiм. Тобi вiдомо, хто справжня мати Гаврила? Чи знаєш, чому його звали Гавчиком?
 Звичайно, знала, чому звали Гавчиком. Дражнилися хлопцi. Олесь був лисом, Гаврило — Гавчиком, тобто песиком. Льончика чомусь не чiпали...

— Мовчи-мовчи. Нiчого не знаєш. Льончик — мiй рiдний синочок, собака народила Гаврила, а Лесика — лiсова мавка. Люди мене навiженою вважають, коли я їм про пологи розповiдаю. Я нiчого не вигадую! Саме так i було, — щоразу пiсля подiбних слiв жiнка хапалася за голову i довго тужила. Нiякi вмовляння не допомагали. Цього разу Оленка вирiшала не чiпати матiр, адже заспокоїти хвору жодного разу не вдавалося. Дiвчину полонили власнi спогади. Згадала старого оленя, який привiв її до людей. Перед очима плили картини щасливого дитинства разом з Гаврилком, Лесиком та Льончиком. Тепле почуття торкнулося Оленчиного серця, однак мати все ще не могла заспокоїтися i вкотре переповiдала iсторiю про пологи. Знову колючий погляд глибоких очей пробив дiвчину наскрiзь: "Я весь час брехала! Гаврила народила дружина Макара, а Лесика — його падчерка!"
 Це було схоже на правду. Обидвi Оленки опустили очi, щоб ненароком не заподiяти ще бiльшого болю. Першою отямилася старша: "I все ж, Кузьма кохав лише мене! Розумiєш, вiн не спромiгся пробачити собi власну зраду — оленем став".
 Жiнки обнялися. Це були подруги, яких навiки поєднало нещасливе кохання. Вони заблукали у спiльному просторi мiж снами, уявою, правдою, вигадкою i справжнiм життям, де завжди було мiсце коханню.