IV

 Оленка заплiтала кiску, яка розкуйовдилася вiд довгої прогулянки лiсом. Аякже, кожному хочеться доторкнутися до гарненької русявої дiвчинки! То дерево гiлочкою зачепить, то вiтер дмухне, граючись волоссям, як павутиною. А зелений смарагдовий жук залiз у коси i без сторонньої допомоги не мiг звiдти вибратися. Доки Гаврилко шукав його, волосся i розсипалося.

— Братику, дивись, як тут затишно! Давай трiшки перепочинемо. Посидимо бiля криницi. Глянь, як нiжно жовтий сонях рожеву мальву обiймає!
 Дiвчина i юнак стояли, мов завороженi. Вони не могли очей вiдiрвати вiд побаченого. Червонi промiнцi сонця, яке вже злилося з горизонтом, рубiновим промiнням торкалося соняха, а бурштиновим — краплинок роси на квiтах мальви. Стара криниця грала блакитними, сiрими, зеленими i коричневими барвами.
— Нiколи не бачив такої краси...
— Гаврилко! Примруж очi, ще й не таке побачиш.

 Юнак заплющив очi, потiм дуже повiльно почав вiдкривати їх. О, диво! Вже не рослини i криниця, а живi люди стояли навпроти. Стара жiнка в обдертому вбраннi не мала змоги самостiйно пересуватися. Вона  весь час хиталася i промовляла: "Що це? Як це? Чому?" 
 Рожева мальва перетворилася на вродливу жiнку, з очей якої безперестанку капали сльози. Поряд стояв сам Гаврило — дорослий i сильний. Чому не заспокоїть i не захистить красуню? Адже видно, що на землю падають сльози суму i болi, а Гаврило до безтями закоханий... Так, вiн не помилився: плакала Оленка... Що це? Як це? Чому?
 Гаврило розплющив очi i зрозумiв, що то нiяка не баба. За криницею вiтер грається високою травою, тому й здалося, що стара жiнка хитається; красуня, що плаче — рожева мальва в крапельках роси, а сонях — сам Гаврилко. Вирiшив нiчого не розповiдати Оленцi. Смiятиметься з того, що йому привидiлося. Негоже парубковi ставати помiховиськом в очах дiвчини.
— Ну як? Сподобалося? Правда, красиво?
— Красиво...
— Ти, напевне, не туди дивився. Примруж очi та поглянь ще раз.
 Цього разу бачив мармуровий замок. З одного боку ошатнi сходи були виготoвленi з рубiну, з iншого — мерехтiли бурштином. Гаврилко колись давно, коли був малим, грався такими ж красивими камiнцями з порваного намиста. Намисто подарував мамi татко. Це була єдина згадка про нього.

 Рев оленя сколихнув лiс. Гаврило зiскочив i побiг у напрямку голоса дикого звiра. Оленка хотiла наздогнати його, але не змогла. Перед очима постала жахлива картина: Гаврило з оленем бовталися в бурiй жижi. Болото з'їдало їх живцем.

 Потiм Оленка ходила до лiсу, шукала те кляте мiсце, що забрало Гаврилка, але знайти його не могла. Повертаючись додому, зупинялася бiля старої криницi. Обiймала старе дерево i дрiмала, провалюючись у безодню. Сон теплою ковдрою вкривав дiвчину. Снився Гаврилко. Вони шукали одне одного. Оленка не могла наздогнати Гаврила. Коли щастило i торкалася його, з'являлося болото. Перед очима вiдновлювалася страшна картина: коханого разом з могутнiм оленем затягувало мерзенна рiдина. Бувало й так: стояла прямо перед  Гаврилом, але юнак не бачив її. Кричала: "Ось я! Тут! Лови мене!" A вiн, як той слiпко, проходив поряд або крiзь неї. Насправдi ж, такого не буває. Таке можливе тiльки увi снi... 
 Льончик весь цей час був поряд: заглядав в очi, обiймав нiжно, шепотiв солодкi слова. Оленка не могла поворухнутися, без спротиву вiддавалася. Це ж був тiльки сон, що ж тут такого?