7. Прогулянка на Сотні

І ми пішли на Сотню. Спочатку тим променадом, по якому, як я вже згадувала, любили прогулюватися закохані парочки. Їх і сьогодні, попри святвечір, було вдосталь. Такі красиві, натхненні, закохані… Кульгаючи поряд зі Степаном, я заздрила їм ще дужче!

А вони, бачачи мене, на мить переривали свої розмови та дивилися з хворобливою цікавістю. Або навпаки, нарочито відводили погляд, щоб не дивитися, та й розмови починали вести підкреслено голосні та веселі. Хотіли показати, що їм байдуже, та тільки дужче видавали своє збентеження. У звичайній ситуації я мало звертала увагу на таку поведінку. Проте зараз, крокуючи з хлопцем на прогулянку, туди, де таких парочок і компаній буде ще більше, мені дедалі дужче ставало ніяково та бентежно.

А Степан раптом зупинився і відставив мені лівий лікоть.

— Чіпляйся! Хочу теж гуляти з дівчиною під руку, як і ті всі задаваки, — він кивнув на чергову парочку, яка саме порівнялася з нами й з цікавістю роздивлялася нас, а після його слів квапливо розвернулася та зникла у натовпі.

Я лише хмикнула, проте відмовлятися не стала. А що? Мені теж дуже хотілося прогулятися під руку з хлопцем. Нехай це буде й справді єдина прогулянка!

Обережно протягнула праву руку, пильно спостерігаючи за його реакцією. Певно, була дуже повільною, бо Степан не став чекати, поки я наважуся, власноруч схопив мою долоню — і його зовсім не бентежили мої нерухомі замерзлі пальці! — і поклав на згин свого ліктя. Ще й своєю лівою теплою долонею накрив.

— Ну ти й жабеня! — зі сміхом та недовірою вигукнув він. — Ми ж щойно з кав’ярні вийшли. Коли ти встигла замерзнути?

І не встигла я навіть рота розкрити, як він додав:

— Чи то через ДЦП?

— Так, пальці не рухаються, і кровообіг гірший, тож і рука, й нога мерзнуть швидше за решту тіла, — стиха відповіла йому. Очей не підводила, боялася побачити в його очах неприйняття чи огиду.

Але натомість відчула, як його теплі пальці погладжують мої, намагаючись зігріти. А хлопець уже говорив:

— Слухай, мала, я можу бути дуже безцеремонним! І зі своїми запитаннями лізти через межу. Ти зупиняй мене, добре, якщо бовкну щось образливе. Чи запитаю те, на що ти не захочеш відповідати. Я ж не знаю, що можна казати, а що ні. Домовилися?

Своєю фразою та турботою про мене він знову вибив мене з колії. Я не звикла до такого дбайливого ставлення, то тепер мала зібратися з думками, щоб відповісти.

— Та питай! Ніяких секретів тут немає, — знизала я плечима. — Що тебе цікавить?

— Ти мене цікавиш! Я не буду влаштовувати допит, воно само може десь вилізти! Ну то ти кажи, раптом що. Домовилися? — повторив він.

— Домовилися, — я слабо усміхнулася, все ще не ймучи віри почутому.

Але Степан і справді більше нічого не питав, просто підлаштувався під мою ходу — спираючись на нього, і крокувати мені було легше, — і всю дорогу молов якісь нісенітниці, знову й знову змушуючи мене сміятися.

Так, у невимушеній бесіді, ми й дісталися до Соборної вулиці. Перейшли через жваву дорогу та опинилися у справжній казці, що ожила у самому серці Сум. Снігу було не так багато, тому волога брукована пішохідна вулиця виблискувала під ніжним сяйвом сотень гірлянд, які розтягнулися над головами перехожих від одного будинку до іншого, утворюючи над головами яскравий купол світла. Кожен заклад, чи то магазин, чи то кав’ярня, яких було безліч на Сотні, був по-своєму прикрашений хвойним гіллям з червоними бантами та золотими дзвіночками, що нагадували про святковий дух, або ж яскравими мерехтливими вогнями, декораціями ялинок та вертепів. На красивих фасадах старовинних будинків вигравали тіні від світлових проєкцій — зорі, сніжинки та фігурки ангелів, що додавали неперевершеної магії святковому вечору. 

У мене було відчуття, що я опинилася в різдвяному сні, де кожна деталь має свій неповторний шарм. І Степан відігравав у цьому ледь не головну роль. За увесь час нашої прогулянки він ані жодним чином не підкреслив мою інвалідність, ніяк не вказав, що йому ніяково чи бентежно у моїй присутності. Навпаки, все частіше й частіше інтимно схилявся до мене, щоб не стільки прошепотіти щось мені на вушко, скільки щоб полоскотати чутливу місцинку своїм теплим диханням.

Хіба таке можливо?

Як виявилося, так!

Ми непоспіхом пройшлися вниз аж до самого кінця короткої вулиці й звідтам повернули назад.

— Може, звернемо на Воскресенську? — запропонував Степан, коли ми порівнялися з темним у порівнянні з Соборною провулком, що сполучав ці дві паралельні вулиці. — Там теж красиво.

Звісно ж я погодилася.

Але варто нам було повернути та відійти на кілька десятків кроків, як всюди погасло світло. Я аж зойкнула від несподіванки, опинившись у майже цілковитій темряві. Хоча в теперішніх реаліях до блекаутів давно вже варто було звикнути.

Степан, почувши мій скрик, миттю огорнув мене руками та притиснув до власного тіла.

— Не бійся, мала! Я ж з тобою. Зараз, увімкну ліхтарик — буде видніше, — бурмотів він мені, а на телефоні вже вмикав освітлення.

— Та не боюся я, — пирхнула йому, хоча випростовуватися з його захвату й не збиралася.

— Точно?

— Та точно, точно! Просто з несподіванки! — запевнила його.