6. Камінг-аут

— Дитячий церебральний параліч, — крізь зуби процідила я. І, не чекаючи його слів, — основну реакцію я вже побачила! — зробила кілька кульгавих кроків вперед, до нього. — Дай пройти! 

Так, у мене ДЦП. Я не казала? І не дарма. Бо ви б закрили книгу і не стали навіть читати далі! Наче моя інвалідність визначає всю мене, і окрім неї я не маю інших сторін.

Але ж маю! Я насправді принадна і різностороння особистість. Хоч людям і досі цікавий лише спосіб мого пересування. Нормально я пересуваюся! Аби тротуари були посипані!

Самопочуттям моїм поцікавитися не бажаєте? Уподобаннями? Хобі?

Але так вже й бути, розповім трохи й про свій стан, я сьогодні добра!

Отож, ДЦП. Уражені м’язи, які мало того, що не хочуть слухатися, так ще й викривлюють кінцівки. У мене уражена була вся права сторона, на щастя, хоч без спастики. Проте пальці на правій руці не працювали, я могла рухати лише зап’ястком, та й той все норовив зігнутися під неприродним кутом. Як і права нога, яка була трохи коротшою за ліву, проте це компенсувалося спеціальним ортопедичним взуттям. А от те, що ступня закручувалася всередину, скривлюючи мою ногу та змушуючи мене кульгати, вже не виправити було ніяк. Добре, хоч ходити могла.

Проте дуже не любила демонструвати свою ходу незнайомим людям, особливо хлопцям, які дивилися на мене з потенційним чоловічим інтересом. Як той, що запропонував сфотографувати мене біля оленів. Варто йому було побачити мій кульгавий крок, як його і слід простиг. І так було завжди, і буде надалі. 

Саме через ДЦП я не любила усміхатися, бо й на обличчі м’язи не слухалися мене, тому усмішка виходила скособоченою. Як тільки Степан ще раніше не зауважив? Адже сміялася я з ним досхочу! З мовленням у мене все було більш менш нормально: я могла ковтати деякі звуки, але так робить багато людей, особливо, коли поспішає, тому говорити я ніколи не боялася.

Не те, що показувати комусь незнайомому свою ходу. От як тепер! Треба було одразу розповісти, не водити за носа. Особливо, коли він став плани вибудовувати на подальше наше спілкування! Хоча б руку праву з-під столу витягнути — вже вона-то точно підказала йому, що зі мною не все гаразд.

Ну, але що вже є…

Відштовхнула сторопілого Степана зі свого шляху і намірялася йти до вішака з одягом, як була спіймана за праву (!) долоню та зупинена.

— Куди ти? Що трапилося? — схвильовано запитав хлопець.

— Нічого не трапилося, — знизала плечима. — Пусти!

— Але ж ти налаштована тікати! — звинуватив мене він. Так, ніби нічого й не бачив! — А обіцяла погуляти зі мною!

— Я тобі нічого не обіцяла! — нагадала йому. І правильно зробила, що не обіцяла. Як, власне, й завжди, нічого нового.

— А… — хлопець трохи розгубився. — Ну, так, тобі, певно, важко… Але тоді можемо в машині посидіти. Або ще тут…

— Нічого мені не важко! — обурено перебила його. — Не чіпляй на мене ярлики! Це тобі соромно буде гуляти з такою, як я!

Степан сердито насупився і випалив:

— Це ти не чіпляй на мене ярлики! Звідки ти взагалі взяла, що мені буде соромно? Ніфіга мені не соромно.

І різко смикнув мене до себе, так, що якби сам же не притримав, то я б носом клюнула у його груди. Але ні, не клюнула. Зате його гарячі вологі губи раптом накрили мої.

Я навіть завмерла від несподіванки. Та й ніде правди діти, від невміння теж! Бо ж, як я вже згадувала, досвіду в мене було з комареву ніжку, та й то було давно і не правда.

Але хлопця не спинила моя реакція. Він торкнувся моїх вуст своїми раз, ще раз, а втретє вже ковзнув по них язиком, змушуючи розкритися. Якби ми були не в кав’ярні, я б, напевно, здалася та відповіла на його настирливість, проте тут мені було легше взяти себе в руки та відсторонитися від нього.

— Що ти робиш? — сердито прошипіла я, впираючись у його міцні груди.

— Показую, що зовсім тебе не соромлюся. І ти мені дуже подобаєшся.

Він щиро усміхався, заглядаючи мені у вічі. А я спантеличено дивилася на нього, не знаючи, що на це відповісти.

Степан перепитав:

— Точно не важко і не боляче?

Мовчки похитала головою. Ні, звісно ж, від довгої ходьби й важко бувало, і м’язи боліли. Проте зізнатися ось так одразу? Хлопцеві, який подобається, і який стверджує, що йому досі подобаюся я. Та нізащо! 

— Тоді на Сотню, до ялинки чи в машину? — знову вишкірився він. — Бо відпускати тебе я ще не збираюся.

— На Сотню! Коло ялинки я вже сьогодні була!