5. Студент істфаку

— То хто ж ти? І навіщо тобі знадобилася та книга? — зрештою спромоглася запитати.

 — Студент істфаку, педагогічний. І не питай, що я там забув! Як-то кажуть: «Як нема в житті дороги, йди, дитино, в педагоги». Але мене більше право цікавить. Я далі саме ним планую займатися. В магістратурі точно. Просто при вступі до твого вишу балів забракло. А в аграрний не захотів. А книга, як я вже казав, потрібна була для перездачі заліку з народознавства.

— Хоч перездав?

— Авжеж! Навіть «добре» отримав, а не «задовільно», на яке сподівався, — похвалився Степан, кидаючи останню ложечку десерту до рота і запиваючи останніми ж ковтками глінтвейну.

У мене що того, що іншого, було не менше половини, тож тепер я вагалася, чи то мені теж якомога швидше доїдати, чи не підлаштовуватися під хлопця та непоспіхом насолодитися смаколиками.

— Ти їж, не поспішай, — наче прочитав мої думки хлопець. — Мені подобається твоя компанія, тож можемо посидіти довше. Або ж, якщо хочеш, можемо прогулятися містом. На Сотню сходити, чи до ялинки.

Сотнею у нас називали ту ж таки Соборну вулицю, яку я вже згадувала. Вона була неподалік звідси та справді якнайкраще підходила для неспішних прогулянок.

Мені й подобався Степан, і хотілося погодитися, та все ж я досі вагалася. Боялася, що він дуже швидко розчарується і пошкодує про свою пропозицію.

А хлопець попри мою мовчанку не вгавав:

— Якщо боїшся спізнитися на останню маршрутку, то я на машині, підвезу, куди забажаєш. І можеш лишити мої номери подрузі чи кому там, щоб я точно боявся, що мене у разі твого зникнення знайдуть. Та й паспортні дані можу надати. Ось!

Він витягнув з внутрішньої кишені невеличке портмоне, в якому була ID-картка, водійське посвідчення та техпаспорт на автомобіль.

«Костюк Степан Максимович», — було написано там. І дата народження: 18.01.2004 року. Отже, він майже на рік старший за мене.

— Ну, ти будеш записувати? — підштовхнув він мене, бачачи, що я просто роздивляюся, але ніяк не реагую.

Я лише похитала головою.

— Не боїшся? — зіщулився хлопець.

— А коли я казала, що боюся? — хмикнула у відповідь, уже майже наважуючись. Майже…

— Тоді доїдай — і гайда гуляти! — Степан уже загорівся новою ідеєю і в нетерплячці крутився на сидінні, вишуковуючи поглядом Ангеліну, аби попросити у неї рахунок.

— Вгамуйся, — пирхнула я. — І не поспішай.

— Так, звісно. Якщо ти довіряєш мені, можемо погуляти й довше. Аби лише встигнути до комендантської. І взагалі, я хочу з тобою побачитися ще! — ні з того ні з сього випалив він.

— Ти ж мене зовсім не знаєш! Як ти можеш бути упевненим, що хочеш побачитися?

— Ну то якраз і пізнаємо одне одного. Згода?

— Кажу ж, не поспішай, — осадила його запал, точно знаючи, що скоро він зійде нанівець.

Швидко, але без поспіху доїла трайфл, а от недопитий глінтвейн був вже явно зайвим.

— Що, не лізе? — хмикнув Степан. І коли я похитала головою, запропонував: — Можу допити, якщо дозволиш.

Здивовано скинула брови, проте опиратися не стала, посунула склянку до хлопця.

Поки я доїдала, Степан все ж виловив Ангеліну та попросив рахунок. І коли вона його принесла, мовчки застромив туди кілька купюр.

— Агов! Що ти робиш? — обурено вигукнула. — Там і моя частина є. Та більшість, власне моя!

— Сиди, і жуй десертик, — відмахнувся від мене хлопець.

— Степане, я так не можу!

— А ти через «не можу», Оленко! Спробуй лишень, це не складно, — та ще й підморгнув мені.

Ну от як з таким сперечатися? Лише мовчки знизала плечима.

Коли з усім було покінчено, Степан запропонував:

— То що, ходімо? Пропоную спочатку до ялинки, а потім вже на Сотню. Ок?

Так, ніби я вже згодилася з його пропозицією.

І першим жваво підскочив з-за столу.

Я так зробити не могла…

Перед тим, як підвестися, потяглася за сумкою, притримала її кистю правої руки, поки лівою ховала всередину Степка. Треба ж, й імена у них співзвучні виявилися. Аж усміхнулася такому збігові.

На Степана я не дивилася, але він, певно, спостерігав за моїми діями, бо запитав:

— Ти що, шульга?

А то не видно? Він що, моєї правої не бачить?

— Угу… — промимрила я, незграбно застібаючи блискавку на сумочці.

— А я помітив, ще коли ти їла. Прикольно!

Не дуже…

Мовчки сперлася тією ж таки лівою рукою на стільницю і важко піднялася на ноги. Дещо схитнулася, бо заніміла від довгого сидіння права нога не забажала слухатися, і зробила кульгавий крок в сторону.

І тільки потім звела очі на хлопця напроти мене. Ну що, хочеш ти ще й досі гуляти з такою, як я?