4. Веселе знайомство

Стрепенулася від несподіванки та перевела погляд на хлопця, що стояв поруч з моїм столиком. Високий, але не кремезний. Десь мого віку, або трохи старший. З каштановим волоссям та карими очима, усміхнений і, здавалося, приязний. Симпатичний, хоч і не інстаграмний красунчик — якраз такий типаж, як мені подобається. Одягнений у звичайний темно-сірий пуховик, з кишені якого стирчала чорна шапка, та сині джинси. Від нього приємно тягнуло морозною свіжістю та цитрусовими парфумами.

Поки роздивлялася, хлопець безцеремонно опустився на сидіння напроти мене і знову запитав:

— Записка твоя? Ти ж Олена?

— Так, моя, і так, я Олена, — нарешті оговталася я. — Вже й не думала, що хтось прийде, — хмикнула зізнання.

— Та я, власне, й не збирався, — ошелешив мене хлопець. — Так, зараз замовлення зроблю — і продовжимо, — перескочив на іншу тему, поки я кліпала очима. І продовжив, уже підводячись: — О! Ти замовила «Рубус». І як тобі?

— Чарівливо, — спромоглася хоч на якусь відповідь. Адже він про десерт?

— А «Полуничний трайфл» куштувала? — допитувався хлопець.

Я бачила його у меню, проте ніколи не наважувалася спробувати. І сама не знала чому. Тому лише похитала головою у відповідь.

— Ок. Тоді замовлю, бо його варто скуштувати! І ще глінтвейну, так? — він кивнув на мій вже майже допитий напій і, не чекаючи відповіді, рушив до стояка.

А я гарячково прикидала, чи вистачить у мене грошей на карті, щоб не зачіпати кредитного ліміту — шалено не любила користуватися не власними коштами. І ще була трохи пришиблена таким його натиском у спілкуванні.

Хлопець повернувся за декілька хвилин — я ще навіть не встигла придумати, що йому казати, — всівся на старе місце і продовжив так, ніби й не відходив нікуди:

— Так от! Я й не збирався приходити. Точніше, забув. Записку твою я знайшов ще навесні. Якраз готувався до перездачі, треба було знайти якийсь цікавий матеріал. Ну, то я й відклав той папірець до кращих часів. І забув про нього. А це розгрібав завали на своєму столі та у шухлядах, та й наткнувся. Думаю, а чом би й не сходити. Хоча, правду кажучи, навіть не сподівався, що ти виявишся такою настирливою.

Аж соромно стало від його слів. Почала щось мимрити:

— Та я, власне…

Але була перебита говірливим хлопцем:

— Але це й добре! Ти молодець. Прикольний спосіб познайомитися!

— Та не збиралася я ні з ким знайомитися! — перш ніж хоч трохи подумала, вигукнула я.

— І дарма! Бо якби я знав, що ти така гарнюня, прийшов би раніше, — вишкірився хлопець.

— То мені тепер калюжкою розтектися від твоєї уваги? — мене накривало обурення від його зухвалої поведінки. Ні, ну він реально вважає, що такий подарунок, що дівчата будуть кидатися йому до ніг? Пф!

Проте наступної миті його поведінка змінилася ледь не діаметрально.

— Вибач, я дурень. Іноді, коли дівчина мені реально сподобалася, я починаю поводитися, як придурок, і молоти всілякі нісенітниці, — хлопець зрештою щиро усміхнувся і винувато розвів руками. — Я — Степан. А то й не представився, — хмикнув він наостанок.

— Олена, — автоматично відповіла я.

— Я знаю, — гигикнув хлопець. — Ну то що, ось він я, той, хто прочитав той талмуд. Тож ти була не одна. Але не думав, що в СумДУ змушують навіть таке читати. Це ж не пед.

— Не змушують. Мені самій було цікаво, — відповіла йому і нервово засміялася.

На мить нашу бесіду перервала Ангеліна, яка принесла замовлення, ввічливо, але відсторонено побажала нам смачного, а потім крадькома підморгнула мені, змусивши стримуватися, аби не пирснути від сміху над її змовницьким виглядом. Сподівалася лише, що Степан повважає, що то я досі усміхаюся від власних слів.

Втупилася у десерт, який, завдяки своєму білому кольору з вкрапленням червоного, мав характерний святковий вигляд, а прозора скляна піала, у якій його подавали, ще й переливалася перламутровими кольорами, відбиваючи святкову ілюмінацію.

— Ти серйозно? — вирячився на мене хлопець, коли офіціантка відійшла і ми змогли повернутися до перерваної бесіди. — Сама захотіла почитати ту монографію?

Довелося зі сміхом пояснювати свою любов до оленів і до всього, що з ними пов’язано.

— Ото ти прям фанатка, — приголомшено похитав головою Степан. — Але це справді круто, аж так чимось захоплюватися. Я, до прикладу, волейболом займаюся. Але не настільки фанатію. А до речі, тут же коло фонтану фотозона з оленями. Ти там була? — спитав хлопець. І сам же відповів, побачивши мої скептично підняті брови: — Ну, звісно ж, була, про що я питаю? Але якщо хочеш, можемо сходити туди ще, після того, як тут посидимо.

— Побачимо, — ухильно відповіла я, не бажаючи давати надію. Ні, не йому, собі. Але зараз не про це.

Степан підняв руки у захисному жесті:

— Я не маніяк, якщо ти мене боїшся. Хоча теж ще той олень!

— А був би маніяком — зізнався б? — пирхнула йому.

— Ну звісно ж! Так би й сказав: мила дівчино, а ходімте зі мною до підворіття, де я поглумлюся з вас та кину напризволяще!