2. Різдвяні Суми

Рік потому

24 грудня 2024 

Уже рік я щомісяця ходжу до цієї кав’ярні, посідаю найближчий столик до дверей, саджаю поряд іграшкового оленя і даремно чекаю. Вперше у кав’ярні на мене ніхто не звернув увагу, вдруге — теж, а от уже в березні офіціанти почали на мене коситися.

Зараз же ми з ними мали товариські стосунки. Усі вони знали мою історію і — хто з підштрикачками, хто зі щирою підтримкою — чекали на мене. Навіть табличку «Зарезервовано» виставляли на столику коло входу.

В основному година очікування спливала за насолодою від кави чи якого безалкогольного коктейлю та роздумами. Спочатку я уявляла, ким може виявитися читач тієї монографії. Жінкою? Чоловіком? Якого він чи вона буде віку? Солідного чи мій ровесник? Чомусь мені здавалося, що це може бути або студент істфаку СумДПУ, або ж який викладач історії, бо книга все ж була більше історичного спрямування. А може, це буде науковий працівник краєзнавчого чи художнього музею? Вони якраз тут обидва поряд!

Хто б то не був, якщо взагалі був, але він не поспішав приходити. Проігнорував? Брав книгу, але до кінця, як і усі, не дочитав? Чи «Культ оленя у стародавніх мисливців Європи та Північної Азії» так і простояла увесь цей рік на полиці.

Зрештою, десь з кінця літа я вже й чекати будь-кого перестала. Але ходити до «Be happy» продовжувала, уже просто за відчуттям затишної казкової атмосфери, яку створювали тут працівники кав’ярні. Все так само посідала зарезервований столик, все так само виставляла іграшку на край столу, але більше не шукала очима по залу, як і не скидала погляд на кожного нового відвідувача у надії побачити власну записку у його руці.

Тепер я полюбила спостерігати за людьми, що гуляли на Театральній площі, крізь великі панорамні вікна, дивилася, як по широкій вулиці пробігають дітлахи, а влітку хлюпочуться коло фонтанів, як чинно прогулюються мощеним тротуаром закохані парочки, як майбутні глядачі з нетерпінням очікують на лавах або на широкому порозі театру початку вистави, як літні люди вигулюють своїх дрібних, але гавкотливих песиків, а гамірлива молодь збирається купками біля кав’ярень на колесах.

Отож цей щомісячний похід став для мене своєрідним ритуалом, тому навіть сьогодні, у переддень Різдва, я не збиралася зраджувати свою традицію.

Сьогодні я мала гарний настрій, тож вийшла з гуртожитку о третій — майже на дві години раніше, аніж писала у записці. Але мені хотілося ще погуляти вечірніми Сумами, помилуватися святковою ілюмінацією, бо ж увесь грудень я була віддана навчанню, тож навіть до центру не вибиралася, лише переглядала світлини друзів, які вже встигли побувати на Різдвяних локаціях.

Цьогоріч владі щось тенькнуло в голову, тому вони вирішили розбивати святкове містечко не на Театральні площі, як зазвичай, а біля фонтану Садко. Локація теж була красивою, проте сум’яни звикли прогулюватися тут влітку, коли широкий водний каскад працював, а вночі ще й підсвічувався. Тож тепер не всім сподобалися ці нововведення, проте всі поспішали відвідати їх та роздивитися на власні очі.

От і я спіймала переповнену маршрутку і дісталася до центру, стоячи на одній нозі та зі всіх сил тримаючись за поруччя, аби не бути зметеною натовпом пасажирів. Ледве проштовхалася до виходу, встала на зупинці нагорі, на роздоріжжі вулиць Петропавлівської, Соборної та Покровської площі. До фонтану звідсіля було шапкою кинути: лишень спуститися кількасот метрів згори та звернути наліво. Тільки б тротуар був посипаний, аби не ковзати!

Поки я діставалася до центру, надворі вже добряче стемніло, тож Різдвяна ілюмінація, що відкрилася моєму погляду, була вже увімкнена і мерехтіла різними кольорами. Цьогоріч було вирішено не ставити традиційну штучну ялинку, а прикрасити живу, яка росла на пагорбі понад фонтаном. Тож тепер розкішна пухнаста красуня миготіла кольорами Державного прапора, надаючи локації атмосфери урочистості. До ялинки вели широкі сходи, які були прикрашені трьома сяйнистими арками, перша з яких утворювала нулик у написі «2025». Зліва від нього розміщувався на постійній основі знак «I❤Sumy», який зараз гармонійно поєднувався з Різдвяною інсталяцією.

Ближче до ялинки, вже нагорі й справа стояли велетенська червона куля — ялинкова прикраса, всередину якої можна було зайти та сфотографуватися на пам’ять. Ну і два величезних олені, обплутані гірляндами — моя любов! Я мала в телефоні вже безліч світлин поряд з ними, проте сьогодні збиралася зробити ще декілька. Чергу б ще відстояти!

А поки стояла, милувалася індустріальною панорамою вулиці Харківської: звідсіля відкривався просто шикарний краєвид, а нескінченний потік автомобілів додавав перспективі урбаністичного вигляду. Як і величезний торгівельний центр «Мануфактура», вогні якого відображувалися у чорних водах незамерзлого Псла.

Так і час згаяла.

Селфі вийшли шикарними, очі мої сяяли не гірше найяскравіших лампочок на гірляндах, хоч я й не усміхалася. Я ніколи не усміхаюся на світлинах, не люблю цей вираз свого обличчя, проте й насупленою мене назвати важко. Принаймні на мій упереджений погляд.

— А дайте, я сфотографую вас на повний зріст! — пролунало над моєю головою грайливе.

Я аж підстрибнула і ледь не впустила телефон у сніг. А от рівновагу не втримала, ще б і в сніг полетіла, аби той хлопець, який мене налякав, не встиг вчасно підставити руку і втримати мене.

— Дякую, — розтягла губи у ледь помітній усмішці. — І за те, що не дали впасти, і за пропозицію. Але я не люблю фотографуватися у повний зріст, — зробила кілька невеликих кроків назад і з цікавістю роздивлялася хлопця, який, просто впевнена була, намагався до мене залицятися.