1. Оле́ні-о́лені

Грудень 2023

— Шо ти ото знову читаєш?!

Я здригнулася від несподіванки і, замість того, щоб заховати, впустила книгу на підлогу. Так вона ще й, як на зло, у польоті склалася і гепнулася на килим просто палітуркою перед Каринині очі. Ну, клас, тепер знову лекцію слухати…

— «Культ оленя у стародавніх мисливців Європи та Північної Азії» — прочитала подруга, підіймаючи книгу. А потім звела на мене свої очі: — Це ще шо за чортівня?

— Та не чортівня це! — обурено заперечила я. — Це праця з етнографії. Там справді цікаві відомості…

— Про оле́нів! Уп’ять про тих бісових оле́нів! Та од них уже спасу немає! — Карина кивнула на полицю, яка вже дійсно згиналася від ваги книг, що на ній стояли. І всі вони тим чи іншим чином стосувалися оленів. Ну, люблю я цих красивих, розумних, благородних звірів! І яка від них шкода? Ну, стоїть кілька десятків книжок — від дитячих історій до монографій, ну, календар з оленями висить на стіні, ну, ще п’ять м’яких іграшок різної конфігурації, ну, два конструктори, один прозорий пластиковий, скоріше 3D-пазл, а інший — дерев’яний — і все! Не так вже й багато, тим паче все це знаходиться лише у моїй кімнаті, і нікому зовсім не заважає! Хіба що моїй подрузі, яка живе в сусідній кімнаті гуртожитку, і яка ненавидить оленів якоюсь особливо лютою ненавистю!

І постійно змушує мене від них відмовитися!

Як-от зараз:

— Треба було тебе не Оленою називати, а Оле́ньом! Нада буде твоїм батькам запропонувати, — видала сусідка, змусивши мене засміятися. Ніколи не помічала подібних аналогій зі своїм іменем, а вони виявилися фантастично кумедними!

Хоча все ж не стерпіла, наголосила їй вкотре:

— О́ленем, Карино. Наголос падає на першу «о».

— Дуже умна, так? — пирхнула дівчина. — Ото би луччє погуляти сходила, — я чого й прийшла! — а не оту всіляку дурастіку читала. Може, б у голові провітрилося!

— Віддай, — я протягнула руку. — Я зараз дочитаю розділ, і підемо, куди там тобі треба.

— Шо, знов пів стипухи віддала за цей непотріб? — Карина покрутила книгу в руках, вдаючи, що роздивляється детальніше.

— Зовсім ні, це книга з бібліотеки! — похитала головою я.

— Та не тринди! Вона нова! — пирхнула подруга. Але все ж, щоб переконатися, відкрила палітурку і на першій сторінці побачила штамп бібліотеки. — Шо? 2017 рік видання? Її шо, за сім років ніхто не читав?

— Ну, звісно ж, читали! — вигукнула я. Бо ж бути того не могло! А чи могло?

Увечері, після того, як ми з Кариною погуляли святково вбраними Сумами, я знову зачинилася у своїй кімнаті та потягнулася до книги. Але поки не читала, лише гортала сторінки. Перші відкривалися та перегорталися гарно, а от далі, ближче до середини, здавалося, що цю монографію й справді ніхто не відкривав — корінець хрускотів, як у нової, а деякі сторінки були злиплими.

То що, Карина мала рацію? Цю книгу й справді ніхто не читав, окрім мене? Але ж вона фантастично цікава та пізнавальна. Хоча б для археологів. Чи істориків. Невже нею ніхто не цікавився?

Шкода, що зараз всередину не вклеюють папірець з табличкою, в яку вносять дані про читачів — так би можна було хоч щось дізнатися.

Ось так гортала сторінки, роздивлялася ілюстрації, а в голові вже зрів підступний план, як можна винюхати, чи й справді хтось читав цю книгу.

Який я і втілила за кілька днів, коли сама із задоволенням її дочитала.

Що то за план? — спитаєте ви.

Записка! Я написала коротеньку записку і вклала її між сторінок ближче до кінця книги. Ще й, взявшись за палітурки, потрусила нею, щоб упевнитися, що мій папірець не випаде. Ні, моя цидулка так і залишилася стриміти у книзі, тобто знайде її лише той, хто точно візьметься читати книгу.

«Вітаю!

Мене звати Олена, і я студентка 2 курсу СумДУ. Читала цю книгу, а сусідка мені сказала, що я, певно, єдина, хто її прочитав. Я не повірила, але все ж засумнівалася. І тепер мені дуже цікаво дізнатися, а чи й справді її хтось прочитає ще. Навряд чи мені хтось у бібліотеці про це скаже.

Знаю, що це, можливо, ідіотське прохання, але мені б хотілося запросити вас, людину, яка все ж прочитала до кінця цю книгу, на зустріч.

Чекатиму на вас у кав’ярні «Be happy», що справа від театру імені Щепкіна (тут я зиркнула на календар: 27 грудня, і вирішила накинути собі до першої зустрічі хоча б місяць чи близько того) 24 числа кожного місяця з 17 до 18 години за найближчим вільним столиком коло входу. Щоб мене було простіше впізнати, на столику зі мною сидітиме м’яка іграшка оленя. Ну, а ви можете тримати в руці записку.

Зі щирою повагою — Олена!»