Третя частина

Стратегічний план

Тому їм був потрібен стратегічний план. Без стратегії важко досягти результатів – прописна істина. У всякому випадку так зараз говорять всілякі бізнес-тренери, коучі та інші, на перший погляд, толкові люди (в народі їх ще частенько називають «інфо-цигани», але не всіх звичайно, бо трапляються дійсно толкові).

В той час, про який ідеться мова у цій оповіді, таких порадників та всіляких блогерів, які можуть без особливої мороки розповісти як скласти будь-який стратегічний план за пів години та як за тиждень стати мільйонером, ще не було. Тобто, важко було знайти інформацію, як не докладаючи зусиль, не навчаючись та не витрачаючи багато часу на читання книжок та роботу над собою, досягти успіху у певній справі.

Але розумні книжки тоді, як і зараз, були у великій кількості.

І в бібліотеках і в книжкових магазинах. Справжні – наукові. І саме вони були першоджерелом для людей, які знаходяться у пошуку.

В книжках, в принципі, говорилось про те саме, що зараз можна почути з каналів на ютубі (тільки в книжках то всьо набагато ґрунтовніше) - без стратегічного плану не варто очікувати якихось суттєвих результатів. Ані в історичному, ані в економічному сенсі. А тим більше у царині пошуку скарбів.

От узяти наприклад відомих піратів типу Джека Горобця. Вони завжди знали що і де шукають надихаючись досвідом попередніх поколінь піратів. На які саме острови можна розраховувати, як на осередок скарбів. На які саме кораблі слід робити напади, а на які немає сенсу. Наприклад, навіщо чіпати якісь невеличкі бідні човники з індіанцями. Навряд чи там можна знайти золото, хіба що цукрову тростину чи рибу якусь. Але ж рибу пірати й самі ловили, а оскільки процес гонитви з тростини рому дуже забарний, то краще вже атакувати великі судна, на яких той ром точно має бути. Оце, якщо коротко про стратегією.

Андрій та Борька також вирішили взяти за приклад досвід піратів та розставити чіткі пріоритети у пошуках.

Тільки великі торгівельні шляхи, а надто ще стоянки на них, де були якісь шинки. Бо самі ж розумієте, подорожні люди напевно щось коло тих шинків губили після багатогодинних посиденьок.

«А ще де можна скарби знайти?», самі питалися у  себе хлопці. У місцях де якісь битви проходили звичайно.

Отак стратегічний план почав вимальовуватись.

Залишилось зовсім небагато. Відшукати десь у історичних записах такі місця.

Тобто шлях один – до бібліотеки.

Олексіївська бібліотека

Олексіївська районна бібліотека не була вже занадто популярним місцем серед олексіївців. У Мєдіку та Пєдіку були свої власні бібліотеки. Тому студенти районну не відвідували. Хіба що у особливих випадках.

Постійними ж відвідувачами районної були переважно цікаві місцеві персонажі.

Оскільки у одному з прилеглих сіл Олексіїївська була психіатрична лікарня, то на вулицях містечка можна було часто зустріти «випускників» цього закладу. Ці люди часто після лікування оселялись у Олексіївську. Працювати їм було не потрібно, бо отримували пенсію. Для суспільства після лікування загрози вони, як правило, не створювали, то й відносились до них місцеві досить спокійно та дружньо – що взяти з божевільного. А ті гуляли цілими днями по місту. Робити ж непрацюючій людині особливо нічого.

Серед таких випускників психлікарні було декілька досить відомих в Олексіївську постатей.

Наприклад, «Честь». Хлопчина мав років 30-35. Доволі приємний та усміхнений. Невеликого зросту, лисуватий та із постійною усмішкою на обличчі.

На перший погляд чемна та привітна проста людина. Але коли починаєш із ним розмовляти розумієш, що з хлопцем щось не те. Не може він сформулювати якусь певну дімку, та ще й губу постійно копиле, як мала дитина.

Прізвисько своє «Честь» отримав він за те, що віддавав перехожим честь, тим хто з ним здоровкався. Прикладам собі долоню до лоба та посміхався.

Особливо «Честь» любив водіїв автобусів. Маршруток на той час іще не було. Автобуси збиралися на кінцевій. Водії палили, теревенили між собою. Як тільки з’являвся «Честь» всі починали посміхатися, а той відповідно кожному водію персонально віддавав честь.

«Честь» та іще зо два десятки колишніх пацієнтів психлікарні дуже полюбляли відвідувати бібліотеку.

Особливо їх тішило роздивляння кольорових журналів, також читали газети. «Правду», наприклад. Бо в ній же має бути тільки саму правду написано.

Дехто, читав дуже розумні наукові книжки. Адже є відомим фактом, що багато божевільних схиблюються саме на науці.

Отак місцеві тихі божевільні були постійними клієнтами районної бібліотеки. Про це звичайно знали інші відвідувачі та сприймали таке сусідство досить спокійно.

Тому в читальному залі зазвичай контингент відвідувачів складався з половини колишніх божевільних та іншої половини, на перший погляд, звичайних людей.

Коли Андрій з Борькою потрапили до районної, був як раз такий день. У читальному був «Честь», який, як ви розумієте самі, відразу Андрію та Борьці ту честь віддав. Потім іще два його кулєги, тихі та непримітні дядьки, які щось уважно вичитували у газетах п’ятирічної давнини.