Друга частина

Металошукачі

Після повернення до Олексіївська, хлопці роз’їхалися по домівках та стомлені полягали спати.

Сни бачили кольорові.

Всю ніч збирали скарби. Розкопували землю, щось там блищало, мерехтіло під очима.

Золоті прикраси, якісь старовинні мечі, пряжки з рідкісними візерунками та величезними смарагдами. Всього цього накопали багато.

Потім бігали з тим скарбом намагаючись зрозуміти скільки воно коштує та куди його дівати.

Врешті решт їх спіймали якісь міліціянти, почали допитувати де хлопці ці скарби знайшли.

Заварилася така каша, що просто капець.

На цьому моменті Андрій прокинувся, бо Бабуся розбудила снідати.

Борька переповідав приблизно теж саме.

Тільки у нього в скарбах були якісь старовинні медалі, статуетки коней чомусь (при чому тут коні?).

Міліціянтів не було, але була якась баба Хвеська, яка намагалася ті медалі у Борьки поцупити, коли він їх пер додому під сорочкою.

Тобто наснилася хлопцям якась повна фестивальна маячня.

Наступного дня, зустрівшись у Андрія на Бабусиній веранді, хлопці почали вже серйозно аналізувати вчорашню невдалу поїздку до Будилки та розмірковувати про втрачені, тобто, незнайдені скарби.

В результаті довготривалою дискусії, хлопці прийшли до висновку, що, так би мовити, для стрімкого підвищення ефективності пошуків, їм необхідно придбати знаряддя.

Андрій як раз вчасно згадав, як він дивився не так давно один американський фільм у місцевому відеосалоні і там якісь сучасні ковбойці шукали у американській пустелі старовинні прикраси індіанських вождів за допомогою дивного приладу під назвою – металошукач.

Вони водили великою металевою штуковиною по піску, а потім, як та запищить, копали у піску глибокі ями та шукали там ті самі прикраси.

Очевидно, що металошукачі на той момент були ще досить рідкісними. Навіть ніхто з друзів у Олексіївську про їх існування не чув. Тому в Олексіївських магазинах, звичайно, знайти було приблизно стільки ж шансів, як двохкасетний японський магнітофон Шарп (в народі Шарпак).

І хлопці зібралися їхати до Сум. Без варіантів. Тільки там були шанси віднайти ту диковинку.

Дорога до Сум

Суми були, та і зараз є, достатньо великим містом. Обласний центр, зелений, з великоповерхівками та широкими проспектами.

В Олексіївську таких див не було. Було, звичайно, пару п’ятиповерхівок. Але то ж не дев’ять, а тим більше не чотирнадцять. Тоді такі височенні будинки здавалися справжніми хмарочосами.

Олексіївці, які рідко бували в Сумах, знали його в основному за сумським хлібом, який всі родичі, хто їздив у Суми у справах, часто привозили звідтіля з собою у якості сувеніру. Такий собі сувенір звичайно. Але в часи, коли в Олексіївську не випікали круглих чорних паляниць, а саме таким був сумський хліб, такий сувенір вважався бажаним та доречним. Була ще горілка – сумська горобинова, червоного кольору та достатньо смачна, якщо такий прикметник доречно використовувати стосовно горілки. Самі розумієте, горілку привозили рідше, адже ж дорогий сувенір у порівнянні із хлібом.

Дорога до Сум була пекельною, хоча й недалекою.

Їхати було десь кілометрів вісімдесят. Але зважаючи на те, що їхати тре було у Пазіку (то такий маленький і низький автобус, на якому їдеш немов на бику під час родео), та по дорозі, яка була уся в дірках, наче після бомбардування, вісімдесят кілометрів не пролітали швидко.

Дупа сильно страждала у тих пасажирів, кому вдавалося сісти на сидяче місце, а у високих стоячих голова весь час билася об стелю, бо висота стелі у пазіку була максимум метр вісімдесят. Може то їх насправді для китайців збирали, а до нас вони потрапляли випадково – не знаю.

По дорозі автобус мав декілька зупинок у різних селах.

Насправді, маршрутів до Сум з Олексіївська було два. Один через Штепівку, а інший через Михайлівку. Через Штепівку дорога була трохи коротшою, зате ями у дорозі глибшими та ширшими, типу як окопи. Може й справді це ще були окопи, які забули зарити після другої світової. Підручник всесвітної історії про це замовчував.

На зупинках можна було вийти та трохи розім’ятися, або заскочити до туалету, такої невеличкої дерев’яної конструкції з діркою у підлозі, яку у будівельній документації тих часів називали: «туалет типу сортир на два очки» (насправді так і називали, я сам бачив таку документацію у свого дядька – будівельника). У туалеті треба було поводитися обережно, особливо у темну частину доби, бо був ризик випадково підірватися на «міні», чи боронь Боже взагалі пірнути у дірку. О, це страшна річ, мені один знайомий колись розповідав, як потрапив у таку пастку, завис на руках, а ногами бовтався самі знаєте в чому. Потім вимушений був повертатися додому навіть не городами, а через ліс, ба навіть з городу несло такими ароматами, що його спокійно могли перехопити місцеві активісти – борці за чисте сільське повітря. А з ними шуткувати не можна. Всі кремезні – як на підбір та злющі. Що ви хочете – люди себе позбавляють купи всіляких безневинних радощів життя, як от наприклад викинути сміття де заманеться або складати їжу у супермаркеті у целофанові пакети (я їх насправді в тому всьому підтримую, написав таке просто для загострення гумористичної лінії).