Розділ 23: Фальшива струна

Ранкове сонце ледь пробивалося крізь високі вікна парадної зали, заливаючи золотистим світлом паркет і важкі оксамитові гардини. Тут, де зазвичай влаштовували бали й гучні прийоми, сьогодні панувала напружена, майже дзвінка тиша. У центрі зали у своєму улюбленому кріслі сиділа графиня Ванда, насолоджуючись ранковою кавою, а поруч із нею, недбало спираючись на мармурову колону, стояв Юліан. Його обличчя було холодною маскою байдужості.

Олександра стояла в кількох кроках від них. На ній було все те ж просте сіре сукно, а в руках вона тримала футляр зі скрипкою. Її пальці злегка тремтіли — не від страху перед фізичним болем, а від усвідомлення того, яку небезпечну ігру їй доводиться вести. Напередодні ввечері вони домовилися про все, але зараз, під пильними поглядами наглядачів і самої Ванди, гра мала початися по-справжньому.

— Ну що ж, наша бранка сьогодні надто повільна, — кинула Ванда, навіть не обертаючись до дівчини. — Юліане, ти ж хотів послухати перед від'їздом до губернії, чи не зіпсувалися її пальці від кухонної сажі. Перевір її. Мені потрібна бездоганна музика, а не шкребіння по дереву.

Юліан повільно відштовхнувся від колони. Він зробив кілька кроків до Олександри, і з кожним його рухом повітря в кімнаті начебто ставало густішим. У його очах читалася така крижана зверхність, що на мить Саші здалося, ніби він не грає роль, а справді зневажає її.

Він різким рухом вихопив скрипку з її рук, недбало підніс її до вуха і кілька разів різко дернув за смичок. У тиші зали пролунав фальшивий, різкий і бридкий звук розстроєної струни.

— Ти називаєш це інструментом? — підвистив голос Юліан так, що луна покотилася по кутках високої зали. Його тон був повний відвертого глузування та люті. — Ти розпустила її, кріпачко! Чи твої незграбні руки, якими ти вчора чистила казани, остаточно забули, як доторкатися до благородного дерева?

Олександра опустила голову, зціпивши зуби так, що аж затерпли щелепи. Серце в грудях шалено калатало, здавалося, готове пробити ребра. Вона згадала вчорашню ніч у кабінеті, його тихий голос і слова про те, що будь-яка м'якість коштуватиме їм життя.

— Я намагалася, пане... — ледь чутно, з удаваним тремтінням у голосі вимовила вона, спеціально демонструючи слабкість.

— Намагалася?! — Юліан різко кинув скрипку назад до її рук, так що Саша ледь не впустила її, змушена була схитнутися, щоб зловити інструмент. — Мені байдужі твої жалюгідні спроби! Якщо ти ще раз посмієш з'явитися переді мною з розстроєною скрипкою, я особисто накажу віддати її дворовим хлопцям на іграшки, а тебе запроторю в конюшню до кінця тижня! Ти тут ніхто, звичайна річ, за яку заплачено золото!

Ванда задоволено посміхнулася, відпиваючи каву з фарфорової чашки. Їй подобалося слухати братову різкість; це підтверджувало, що влада її роду над цією гордою дівчиною була абсолютною.

— Досить її лякати, Юліане, хоча ти й маєш рацію, — ліниво протягнула графиня. — Нехай іде на свої стайні й налаштовує хоч до самого вечора. Мене нудить від фальшивих нот.

Олександра міцно притиснула футляр до грудей. Усередині неї все кипіло від люті й образи, але водночас загартовувалася та сама крига. Вона зробила глибокий реверанс — низький, покірний, як і личить кріпачці — і, не підводячи очей, швидким кроком вийшла із зали.

Коли важкі двері зачинилися за її спиною і вона опинилася в прохолодному коридорі, Саша притупилася спиною до стіни і важко, уривчасто видихнула. Руки тремтіли, але на щоках не було жодної сльози. Перший бій на їхньому спільному полі бою було виграно: маска не тріснула, і спектакль вдався на славу. Попереду чекав кабінет Ванди та секретний документ.