Розділ 22: Ціна лицемірства

Тиша в кабінеті після згоди Олександри була порушена лише важким зітханням Юліана. Він склав карту назад до потаємного ящика столу, замкнув його на маленький мідний ключ і повільно повернувся до дівчини. У його погляді не було колишньої прохолоди — лише глибока, майже болюча серйозність.

— Ти погодилася, Олександро. Але ти маєш чітко усвідомлювати правила цієї гри, — почав він, роблячи кілька кроків у її бік і зупиняючись за кілька кроків від крісла. — Наша змова коштуватиме нам життя, якщо ми схибимо хоч на йоту. У цьому маєтку в кожного стіни мають вуха, а в кожного кущика — очі.

Юліан сперся руками про край столу, нахилившись трохи вперед, щоб його слова звучали гранично вагомо.

— Завтра зранку, коли двері цього кабінету зачиняться, я знову стану для тебе жорстоким господарем. Ванда — не дурна. Її підозрілість — це хижий інстинкт. Якщо вона помітить хоча б найменшу тріщину в моєму звичному ставленні до тебе — якщо я подивлюся занадто м'яко, якщо не підвищу голосу або дозволю собі зайвий жест співчуття при свідках — вона розгадає нас за секунду. І тоді не врятує ніхто: ні моє прізвище, ні зв'язки Олексія.

Олександра слухала його, відчуваючи, як у грудях знову стискається крижаний вузол. Вона  усе розуміла, але від думки про те, що завтра доведеться знову вислуховувати зневажливі окрики, терпіти приниження і вдавати повну беззахисність перед цим чоловіком, усе всередині бунтувало.

— Тобто... — тихо промовила вона, підводячись із крісла, — на людях ти й надалі будеш принижувати мене? Бити по самолюбству? Змушувати стояти на колінах?

— Саме так, — жорстко відрубав Юліан, і на його обличчі на мить проступила маска того самого деспотичного аристократа, якого боялися всі кріпаки в окрузі. — Я буду найсуворішим суддею для тебе. Я буду вимагати бездоганної праці, критикувати кожен твій рух і погрожувати конюшнею. Це наша броня, Сашо. Тільки так ми зможемо відвести від тебе будь-які підозри. Ванда має бути певною, що ти для мене — лише набридлива, нікчемна іграшка, яку я з насолодою тримаю в лещатах.

Олександра відвела погляд, глибоко вдихаючи повітря. Вона заплющила очі на мить, уявляючи собі цей нескінченний театр брехні й жорстокості, в якому тепер доведеться жити щодня. Коли вона знову подивилася на Юліана, її погляд був крижаним і твердим.

— Я витримаю, — сказала вона тихо, але без жодного тремтіння в голосі. — Я стерплю і твої знущання, і погляди наглядачів. Головне — щоб наш план спрацював, і цей паперовий світ рухнув.

Юліан важко кивнув, і в його очах промайнув відблиск щирої поваги до цієї тендітної дівчини, яка виявилася сильнішою за багатьох чоловіків із шляхетними титулами.

— Мужня дівчина, — подумав  він. — А тепер іди. За мить я відімкну двері, і ти підеш до своєї хатини з пониклою головою, як личить звичайній кріпачці. Завтра почнеться найскладніший день нашого життя.

Він підійшов до дверей, повернув ключ у замку і різко відчинив їх, випускаючи прохолодне повітря нічного коридору. Маска знову лягла на його обличчя: риси затверділи, а погляд став холодною та зарозумілою стіною. Олександра пройшла повз нього, опустивши голову й тримаючись за край свого сірого сукна, і в цій ході вже не було страху — була лише холодна, незламна рішучість воїна, що йде у бій.