Розділ 21: По той бік дзеркала

Тиша в кабінеті здавалася майже осяжною, її порушувало лише м'яке потріскування воску у свічах та приглушений бій годинника, що відлічував секунди нового життя. Олександра стояла біля важкого дубового столу, не зводячи з Юліана погляду, в якому дивним чином переплелися шок, недовіра та глибоке усвідомлення жахливої істини. Мозок лихоманково намагався з'єднати несумісні речі: образ жорстокого аристократа, який кілька годин тому привселюдно принижував її на колінах у малій вітальні, розбиваючи об підлогу срібні свічники, і цю людину, яка зараз стояла перед нею з відкритим, чесним обличчям, пропонуючи стілець і карту повстання.

— Юліане… — її голос тремтів, зриваючись на ледь чутний шепіт. — Рідний брат Ванди? Тієї самої жінки, яка готова стерти мене на порох заради власної примхи? Ви… ви граєте на боці Олексія?

Юліан гірко усміхнувся, підійшов до куточка кабінету й налив у кришталевий келих трохи прохолодної води, яку простягнув дівчині. Руки Саші злегка тремтіли, коли вона брала келих — холодне скло принесло певне полегшення її розпеченому від емоцій тілу.

— Кров не завжди означає спільність душ, Олександро, — тихо мовив він, сідаючи на край столу й дивлячись на неї без тіні колишньої театральної зверхності. — Ванда обрала свій шлях — шлях сліпого гонору, бездумного споживання і деспотизму, на якому побудована вся ця гнила імперія. Вона бачить у людях лише речі. Я ж дивлюся на наш край і бачу величезну порохову бочку, яку власні правителі тягнуть у вогонь. Коли Олексій розповів мені про тебе… коли я зрозумів, який розум і яка міць ховаються за цією крихкою зовнішністю, я зрозумів: без тебе наш план не вдасться.

Олександра опустилася в м'яке крісло, бо ноги більше не тримали її. Усі шматочки складного пазла нарешті ставали на свої місця. Театральні сварки на публіці, жорстокі випади в саду, принизливі перевірки на кухні та в малій вітальні — усе це було геніально розіграним спектаклем, завісою, яка захищала їх обох від підозр мстивої та пильної Ванди. Кожен помах його чобота, кожен різкий крик слугували єдиній меті: переконати графиню й шпигунів у тому, що Юліан зневажає «панську улюбленицю» так само, як і вона сама.

— Олексій знав? — запитала Саша, і в її голосі прозвучала нотка ревнивого докору, змішаного з полегшенням. — Коли він прощався зі мною біля паркану… він уже знав, що ви — його головний союзник?

— Зі мною він зв'язався першим, — кивнув Юліан. — Але план залучити тебе зсередини народився спільно. Нам потрібні були очі й вуха в покоях самої Ванди. Слуги залякані, шляхта сліпа від розкоші. Ти — єдина, хто володіє достатньою витримкою, освітою і мужністю, щоб збирати шифри з її паперів, контролювати розклад варти та передавати нам відомості про пересування земської варти.

Він розгорнув перед нею сталу, пожовклу карту губернії, на якій чорнилом були позначені не лише межі маєтків, а й таємні склади зі зброєю, позиції повстанських загонів та шляхи відступу.

—Через кілька днів  Ванда їде до губернатора на дводенний прийом, — продовжив Юліан, і його тон став діловим, чітким, командирським. — Це наш шанс. У її робочому кабінеті, під подвійним дном скриньки з прикрасами, лежить секретний наказ про мобілізацію гарнізону проти наших хуторів. Якщо ми не перехопимо його до післязавтра, увесь підпільний рух буде знищено в зарослому казематі. Ти маєш дістати цей документ.

Олександра подивилася на карту, потім на чоловіка, який ще хвилину тому здавався їй катом, а тепер став побратимом у смертельній грі. Страх не зник повністю — він трансформувався у холодну, зосереджену рішучість. Вона згадала свої розбиті пальці, знущання на кухні, зневажливі погляди натовпу і ту безмежну віру, з якою Олексій тримав її за руки крізь залізні ґрати паркану.

Вона випрямилася в кріслі, розгладила складки свого грубого сірого сукна і підняла погляд на Юліана. У її темних очах більше не було смутку — лише та сама залізна криця, про яку говорив її коханий.

— Я знайду цей документ, — спокійно й твердо відповіла Олександра. — Скажіть лише, куди і о котрій годині передати копію.

Юліан повільно посміхнувся — цього разу щиро, з відтінком щирого захоплення. У цій зацькованій кріпачці він нарешті остаточно побачив те, про що попереджав Косач: справжню графиню духу, яка не зламалася під ударами цілої епохи. Велика гра ввійшла у свою найнебезпечнішу фазу.