Розділ 18: Свідки в золотих клітках

Юліан стояв у тіні кухонної арки, спершись плечем на холодний камінь. Його витончені чоботи, звичні до паркету бальних зал, тепер стояли на слизькій від помиїв підлозі, але він не зважав на бруд. Його очі, сховані за насунутим полем капелюха, стежили за кожним рухом Олександри.

Вона виглядала як розбита порцелянова лялька, вкинута в чан із чорною смолою. Волосся, колись охайне, вибилося з-під хустки й злиплося від поту та сажі; обличчя було вкрите сірими плямами попелу, а руки, колись створені для смичка, зараз судомно віддирали пригорілий жир від важкого мідного казана. Ванда, що прийшла на кухню з перевіркою, не пропустила нагоди знову принизити її, кинувши повз неї шматок сирого м’яса прямо на підлогу — ніби це була милостиня для собаки.

Юліан бачив, як стиснулися зуби Саші, як на мить її очі спалахнули люттю, яку вона миттєво загасила, схиливши голову. Його серце стислося. Це була не просто гра, не просто вистава — це було реальне знищення живої душі. Кожна хвилина її перебування тут випалювала його власне сумління, хоч він і звик ховати його за маскою байдужого аристократа.

— Юліане! — голос сестри пролунав гостро, як постріл. — Ти дивишся на це нечистоплотне створіння з таким інтересом, ніби це картина великого майстра. Невже тобі подобається дивитися, як витонченість перетворюється на попіл?

Юліан повільно повернувся до Ванди. Його обличчя, як завжди, застигло у виразі лінивої нудьги. Він повільно дістав золотий портсигар і закурив, випустивши тонку цівку диму прямо в повітря, насичене смородом кухонного чаду.

— Я дивлюся на марнотратство, сестро, — протягнув він, ледь помітно посміхнувшись кутиком рота. — Ти витратила цілий статок, щоб купити цю «ляльку», а тепер сама псуєш її вигляд. Якщо вона захворіє або втратить свою грацію від такої роботи, вона не зможе грати тобі по вечорах. Тобі стане нудно вже за тиждень.

Ванда пирхнула, її очі звузилися від підозри. Вона знала брата надто добре, щоб вірити в його байдужість, але він був майстром у тому, щоб виставити свою цікавість як звичайну примху.

— У мене є інші розваги, — сухо відрізала графиня. — Але ти маєш рацію в одному: вона не повинна звикнути до відпочинку. Нехай чистить срібло в малій вітальні завтра зранку. Це теж виснажлива робота, особливо якщо вимагати ідеального блиску.

Юліан ледь помітно здригнувся від задоволення. Мала вітальня — це було ідеальне місце. Далеко від очей кухарів, у приміщенні, куди Ванда заглядала рідко, віддаючи перевагу сонячній галереї. Там, серед тиші та антикваріату, був шанс.

— Вітальня? — повторив він, ховаючи іскру надії в темних зіницях. — Що ж, принаймні там менше тхне помиями. Можливо, я зайду перевірити, чи не потьмяніло наше дорогоцінне «майно».

— Не перевтомлюйся, брате, — іронічно кинула Ванда, розвертаючись і виходячи з кухні. Її шлейф шовку пронісся повз Олександру, навмисно зачепивши її, але Саша навіть не здригнулася.

Юліан ще на мить затримався. Він зустрівся з Олександрою поглядом — лише на секунду, достатню для того, щоб передати послання, яке неможливо було висловити словами. Потім він так само ліниво, поправляючи манжети, попрямував за сестрою. Гра перейшла в нову фазу: завтрашній ранок у малій вітальні мав стати моментом, коли нарешті прозвучить те саме випробування. Олександра продовжувала терти казан, але в її руках з'явилася нова енергія, а в грудях — надія, що не гасла навіть серед цього чорного попелу.