Розділ 17: У кузні чорного диму

Ванда Жевуська була не просто жорстокою — вона володіла особливим даром бачити людську душу, ніби та була виставлена на продаж на скляній вітрині. Протягом останніх днів вона збоченим задоволенням спостерігала за Олександрою. Вона чекала на сльози, на благання, на вигляд повної розбитості, але натомість бачила в очах кріпачки дивний, незламний вогник, який навіть у моменти найважчої праці не згасав. Цей погляд дратував графиню більше за будь-яку непокору.

— Ти знову дивишся так, наче ти досі в оперній ложі, — холодно зауважила Ванда одного ранку, коли Олександра принесла їй ранковий чай. Графиня виплеснула гарячий напій прямо на підлогу, навіть не глянувши на дівчину. — Твій погляд, твоя постава, це твоє втаємничене мовчання... Воно пахне не кріпацтвом, а якоюсь огидною надією.

Ванда підійшла до Олександри, її парфум, важкий та солодкий, наче задушливий квітковий дурман, заповнили простір між ними. Вона підняла руку і зневажливо провела по долонях Олександри, де шкіра вже почала грубіти від роботи, але все ще залишалася неприродно витонченою для цієї землі.

— Ти все ще думаєш, що ти вища за цих холопів? — прошипіла графиня. — Що твоя музика і твої манери роблять тебе недоторканною? Ну що ж, ми це виправимо. Я стеру з тебе цю «панську» подобу до останньої краплі.

Ванда зробила знак управителю, який мовчки чекав біля дверей.

— Відведіть її на кухню, — розпорядилася вона, не зводячи очей з обличчя Олександри. — Не в бібліотеку, не в покої. У саме пекло. Нехай цілодобово порається біля печей. Чистить казани, носити воду, дрова, порається  з нутрощами худоби. Якщо вона не вийде звідти вкрита сажею, з обвітреними руками й запахом гнилого м’яса, за яку ніхто й гроша не дасть — я особисто простежу, щоб тебе висікли. Вона має стати не просто служницею, вона має стати частиною цього бруду.

Олександру силоміць відтягли до кухні — величезного, задушливого приміщення, де в печі несамовито ревів вогонь, а в повітрі висів важкий запах смальцю, горілої цибулі та крові. Це був світ, де панував кухар-деспот, і де праця не знала зупину від світанку до глибокої ночі.

Сашу кинули в куток біля величезного чавунного казана. Її руки відразу ж занурилися в гарячу жирну воду, в якій плавали залишки вчорашньої трапези. Спека була такою, що сорочка миттєво прилипла до спини, а в очах почало темніти. Вогонь, що підтримував життя в цьому маєтку, тепер став її ворогом.

Кожного разу, коли вона випрямляла спину, щоб вдихнути трохи прохолодного повітря, вона відчувала на собі важкі, осудливі погляди інших кухонних рабів. Вони бачили в ній лише зайвий рот, який Ванда спеціально сюди прислала, щоб ускладнити їхню роботу.

Олександра терпіла. Вона не плакала, хоча шкіра на руках червоніла від опіків, а в горлі дерло від сажі. Вона розуміла: Ванда намагається зламати її, випалити з неї саму пам'ять про те, ким вона була. Але посеред цього кухонного пекла, де кожен рух приносив біль, Олександра тихо шепотіла про себе пароль, який був її єдиним зв’язком із життям, що чекало попереду. «Чорні тюльпани», — шепотіло її серце, поки в очах гартувалася крига. Вона буде терпіти. Вона стане цією сажею, цим брудом, але вона вистоїть, бо тепер знала: її війна з графинею перейшла у вирішальну фазу.