Розділ 16: Гра в тіні

Наступні дні перетворилися для Олександри на нескінченний танок на лезі ножа. Кожен ранок починався з грубого окрику наглядача, кожен вечір — із виснажливої праці, що відбирала останні сили. Але тепер усередині неї жеврів вогник, якого не могли загасити ні бруд, ні втома. Вона жила очікуванням. «Чорні тюльпани» — ці слова стали її молитвою, її таємним оберегом у ворожому оточенні.

Саша почала приглядатися до кожного, хто оточував її в маєтку. Вона вивчала обличчя, жести, випадкові погляди інших слуг, намагаючись відшукати серед них ту людину, якій довірив своє життя Олексій.

У кухні, де пара стояла стовпом, а повітря було густим від диму, вона спостерігала за кухарем — огрядним чоловіком із глибоким шрамом на щоці. Він завжди гарчав на неї, вимагаючи швидше чистити овочі, але чи була ця злість справжньою? Можливо, це була лише маска, щоб відвести підозри управителя? Та щоразу, коли Саша намагалася зловити його погляд, він лише гидливо відвертався, вкотре нагадуючи їй про її низький статус.

У стайнях  вона придивлялася до конюхів. Старий, похмурий дід, що завжди мовчав, виглядав як людина, яка бачила надто багато, щоб відкриватися першій зустрічній. Його руки, покручені артритом, не вміли тримати перо, а в очах не було того блиску інтелекту, якого шукала Саша. А молодий хлопець-помічник? Той був надто наляканий — його очі бігали по сторонах, а руки тремтіли при кожному кроці управителя. Навряд чи така людина могла бути надійним зв’язковим Олексія.

Олександра пробувала заговорити з покоївками, що прислуговували Ванді. Вони завжди перешіптувалися в кутках, але їхні розмови стосувалися лише пліток про нові сукні графині або сварок між слугами. Коли вона намагалася підвести розмову до чогось серйознішого, на неї дивилися з підозрою, а потім швидко розходилися, боячись бути запідозреними у спілкуванні з «панською улюбленицею».

Кожен новий день приносив розчарування. Олександра відчувала себе загнаною в кут. Маєток був наповнений вухами й очима графині: здавалося, навіть стіни мали пам’ять, а вітер розносив шепіт її сподівань до вух наглядачів. Вона ловила себе на тому, що шукає ледь помітний акцент у мові кожного зустрічного, прислухається до того, як люди тримають себе, чи не прослизає в їхніх манерах щось, що видає іншу, вищу школу життя. Але навколо — лише сірі, згорблені постаті, які звикли до неволі, або ж підлабузники, що шукали милості господині.

Одного разу, під час прибирання бібліотеки — місця, куди її рідко пускали, але сьогодні вона змушена була допомагати з паперами — вона випадково зачепила стос книжок. Поки вона поспіхом їх складала, її серце завмерло: вона побачила на обкладинці одного з томів ледь помітний знак, накреслений нігтем на шкірі, — крихітний тюльпан. Але чи був це знак, чи просто випадкова подряпина часу?

Коли до кімнати ввійшов управитель, Саша миттєво відвела погляд, її серце калатало, як навіжене. Вона знову опинилася в глухому куті. Шпигун Косача був тут, зовсім поруч, вона це відчувала кожною клітинкою свого нутра, але лігво Жевуських було настільки майстерно сплетеною павутиною страху, що знайти ту саму нитку, яка вела до волі, ставало все складніше. Вона продовжувала свою мовчазну гру, граючи роль покірної кріпачки, знаючи, що будь-який невірний крок стане фатальним. Пошук тривав.