Розділ 15: Нічні тіні та чорні тюльпани

Ніч опустилася на маєток Жевуських важким, непроглядним покривалом. Сирий туман, що піднявся з ближніх боліт, повз поміж стовбурами столітніх дубів панського саду, огортаючи високий кований паркан із гострими залізничними піками. Земська варта та наглядачі з собаками щойно завершили вечірній обхід далеких кутів садиби, і в цій короткій, затишній паузі між їхніми кроками чути було лише натужне кування цвіркунів та шелест листя під поривами холодного нічного вітру.

Олександра стояла в густій тіні старого розлогого клена, майже впритул притиснувшись спиною до залізних прутів паркану. На ній було просте кріпацьке плаття з грубого сірого сукна, яке за день встигло намокнути від роси й тепер неприємно холодило шкіру. Її пальці, покриті свіжими, болючими мозолями від важкої праці на панському току, судомно  стискали теплу хустку. Вона ризикувала всім: якщо її застануть тут, управитель без вагань накаже кинути її до сирого підвалу або провчити батогами на очах у всього маєтку. Але страх зник, поступившись місцем відчайдушній надії.

По той бік огорожі, з густих хащів дикого терну, беззвучно виросла висока постать у темному дорожньому плащі.

— Сашо… — тихий, майже невагомий шепіт прорізав нічну тишу, змусивши її серце забитися в самому горлі.

— Олексію! — Олександра подалася вперед, просовуючи тонкі, зблідлі руки крізь холодні залізні ґрати.

Косач миттєво підхопив її долоні, притискаючи їх до своїх гарячих губ. Обличчя молодого шляхтича було блідим, змарнілим від безсонних ночей, а в очах горіла така суміш ніжності, болю та люті від безсилля, що Саші на мить здалося, ніби цей залізний паркан зараз розплавиться під його поглядом.

— Серце моє, що вони з тобою зробили… — Олексій обережно торкнувся її обличчя через прути, помітивши під очима темні кола від утоми та виснаження. — Ця польська відьма змушує тебе гнути спину, як звичайну наймичку? Твої руки… Боже, твої руки створені для музики, а не для цього бруду!

— Тихіше, Олексію, благаю, — гаряче зашепотіла Олександра, озираючись на темні вікна палацу, де за важкими шторами спала жорстока графиня. — Мені байдуже до сукна і бруду. Моє серце вмирає від того, що я змушена щоранку грати для неї, посміхатися її гостям і терпіти приниження, удаючи, що в мене немає душі. Вона хоче зламали мою волю, Олексію. Вона шукає мої сльози.

— Вона їх не побачить, Сашо. Ми знищимо цей проклятий лад, який купує людське життя за золото! — Олексій наблизився до самих ґрат, його голос став твердим і зібраним, позбавленим колишнього розпачу. Настав час діяти. — Слухай мене уважно, Олександро. Часу обмаль, варта може повернутися будь-якої хвилини. Я прийшов не просто попрощатися. Ми готуємо твій порятунок і велике повстання по всій губернії. Але мені потрібні очі й вуха всередині цього маєтку.

Дівчина затамувала подих, пильно вдивляючись у його обличчя через нічне марево.

— У маєтку є моя людина, — карбував Олексій кожне слово, заглядаючи в її темні очі. — Це сильний і впливовий союзник, який веде небезпечну гру проти самої  Ванди. Він має доступ до всіх таємниць, планів охорони та розкладу земської варти. Він сам вийде на зв’язок, коли настане слушна мить, і коли ви будете абсолютно наодинці, без свідків та шпигунів.

— Хто він, Олексію? Як я його впізнаю? Серед слуг майже всі залякані або куповані…

— Ти не повинна знати його імені заздалегідь — це для вашої спільної безпеки, якщо когось із нас схоплять, — Олексій міцніше стиснув її пальці, передаючи їй свою залізну рішучість. — Запам’ятай секретний пароль. Коли відчуєш, що момент істинний, ти маєш тихо сказати йому: «Чорні тюльпани».

Олександра повільно повторила, пробуючи слова на смак:

— Чорні тюльпани…

— Так. Інформатор має відповісти тобі французькою мовою, але з бездоганним, ледь помітним італійським акцентом, який видасть його вишукане виховання. Його відгук: «J'aime les roses» (Мені до смаку троянди). Якщо почуєш ці слова — довіряй йому як мені самому. Через нього ми будемо передавати плани втечі, шифри підпілля та зброю.

З боку дальніх стаєнь почувся низький, загрозливий гавкіт панських хортів та приглушений голос наглядача, що лаявся в темряві. Час безжально вичерпався.

— Іди, Сашо! Біжи! — Олексій востаннє притиснув її руку до своїх грудей, де шалено билося серце. — Пам’ятай: ти не одна. Я вирву тебе з цього пекла, навіть якщо мені доведеться спалити весь цей світ.

Олександра вирвала руки, коли світло ліхтаря варти мигнуло в кутку алеї, і тінню метнулася вглиб саду, розчиняючись у нічному тумані. Вона бігла до хатини, а в її голові, наче ритм рятівного барабана, стукали слова: «Чорні тюльпани» — «J'aime les roses». Велика і смертельно небезпечна гра в лігві Жевуських офіційно розпочалася.