Розділ 12: Театр заклятих ворогів

Зала в будівлі дворянських зібрань була переповнена. Світське товариство зібралося на урочистий раут, де шампанське лилося рікою, а кришталеві люстри відбивали блиск діамантів та орденів. Тут були всі: від збіднілих шляхтичів, які шукали вигідного заміжжя для своїх доньок, до найвпливовіших магнатів краю. Олексій Косач стояв біля високого вікна, тримаючи в руці незайманий келих вина. Обличчя його було похмурим, погляд — холодним і відчуженим. Він чекав.

Раптово натовп біля входу заворушився, і до зали увійшов Юліан Жевуський у супроводі кількох офіцерів та місцевих гульвіс. На ньому був розкішний камзол із золотим шиттям, а на обличчі застигла звична зверхня, лінива посмішка людини, яка вважає весь світ своєю власністю.

Олексій рушив навперейми. Його крок був важким, рішучим. Коли вони порівнялися в центрі зали, прямо під величезною люстрою, Косач навмисно зачепив Юліана плечем, так що вино з келиха Жевуського хлюпнуло на його мереживні манжети.

Зала вмить затихла. Шепіт і сміх урвалися, наче за командою.

— Пане Косач, — Юліан повільно дістав шовкову хустку й почав витирати руку, його голос звучав тихо, але в ньому відчувалася смертельна загроза. — Ваша незграбність переходить усі межі. Чи, може, у вашому глухому маєтку не навчили, як поводитися в шляхетному товаристві?

— Моя незграбність, пане Жевуський, — голосно, на всю залу відказав Олексій, і його очі спалахнули люттю, — з’являється лише тоді, коли я бачу перед собою людей без честі та сумління. Тих, хто купує людські душі за золото і вважає, що титул графів дає їм право чинити беззаконня.

Юліан звузив очі, його лінива посмішка зникла, поступившись місцем хижій гримасі.

— Ви натякаєте на аукціон, Косачу? — зробив крок уперед Жевуський, його рука лягла на ефес парадної шпаги. — Ви просто нікчемний невдаха, у якого не вистачило монет, щоб викупити свою забавку. І тепер ви смієте гавкати на мій рід?

— Я говорю про те, що ви і ваша сестра — тирани! — вигукнув Олексій, і цей вигук ехом відбився від мармурових стін. — Ви тримаєте в неволі ту, яка за своєю культурою та шляхетністю стоїть вище за всю вашу гнилу родину! Ви кривдите жінку, і це ганьба для кожного, хто носить зброю!

— Замовкніть, блазню! — Юліан змахнув рукою, і його хустка полетіла прямо в обличчя Олексія, впавши до його ніг. — Ви щойно образили мою родину та мою сестру, Ванду. За такі слова в нашому роду пускають кров.

— Я готовий відповісти за кожне своє слово, — Олексій не здригнувся. Він повільно нахилився, підняв хустку і зневажливо кинув її назад у груди Юліана. — Призначайте місце і час. Я навчу вас поваги, навіть якщо мені доведеться пробити ваше горде серце.

— Завтра на світанку. За старим цвинтарем, на шаблях, — процідив Юліан, важко дихаючи від удаваного гніву. — І не забудьте покликати священника, Косачу. Він вам знадобиться.

Свідки цієї сцени — поважні пани та перелякані панночки — розступилися, шепочучись від жаху. Офіцери кинулися рознімати дуелянтів, тримаючи обох за руки, щоб бійка не спалахнула прямо серед балу. Суспільство отримало нову, грандіозну плітку. Відтепер ні в кого в губернії не залишалося жодних сумнівів: Олексій Косач та Юліан Жевуський — закляті, смертельні вороги, чию ворожнечу можна змити лише кров'ю. Обидва зіграли свої ролі бездоганно, і ця вистава була першим, найважливішим кроком у їхній таємній, смертельно небезпечній грі.