Розділ 10: Скрипка у полоні шовку

Ранкове сонце ледь пробивалося крізь важкі оксамитові гардини спальні графині Ванди, заливаючи кімнату м'яким, але задушливим світлом. Повітря було пересичене солодкавими ароматами пудри, трояндової води та гарячих щипців для завивки волосся. Ванда сиділа перед величезним трюмо венеціанського скла у шовковому пеньюарі, поки три покоївки метушлися навколо неї, затягуючи корсет та вкладаючи локони.

У кутку кімнати, біля важких дверей, застигла Олександра. Її вчорашню шляхетну сукню нарешті відібрали, і тепер на ній було вбрання з простого, грубого сірого сукна, яке боляче натирало шкіру. Проте в руках вона незмінно тримала скрипку.

— Ну ж бо, чого застигла, як статуя? — зневажливо кинула Ванда крізь дзеркало, навіть не обертаючись. — Я покликала тебе сюди не для того, щоб ти прикрашала мою спальню своїм похмурим виглядом. Грай. Щось веселе, французьке. Мені потрібен хороший настрій перед візитом губернатора.

Саша повільно підняла інструмент до плеча. Кожен рух давався їй важко — пальці після роботи на пташнику боліли й німіли. Вона торкнулася смичком струн, і кімнату заповнила грайлива, легка мелодія паризьких салонів. Це було справжнє катування: грати про безтурботні веселощі та розкіш, будучи безправною бранкою, чиє майбутнє залежало від примхи цієї жорстокої жінки.

Ванда навмисно затягувала процес. Вона то вимагала змінити сукню, то примушувала служниць переробляти зачіску, при цьому раз у раз роблячи уїдливі зауваження в бік скрипальки:

— Слабше, Олександро! Твоя музика надто важка, у мене від неї голова болить. Грай тонше, ти ж у нас «панська вихованка»! Чи, може, твої білі ручки вже заніміли від селянської праці? Грай, грай, не зупиняйся!

Година минала за годиною. Олександра грала без упину. Ноги оніміли, плече пронизував гострий біль, а пальці на грифі скрипки почали кровоточити, залишаючи ледь помітні червоні сліди на старому дереві інструменту. Ванда уважно спостерігала за кожною судорожною зміною на обличчі дівчини через дзеркало, чекаючи, коли та впаде на коліна, розплачеться і почне благати про милосердя. Вона хотіла морально розтоптати дівчину, перетворити її мистецтво на елемент ранкового рабського ритуалу.

Проте Олександра трималася. Вона заплющила очі, випрямила спину і продовжувала вести смичок. У кожному звуці, що виривався з-під її поранених пальців, замість покірності знову звучав незламний заколот. Ванда могла володіти її тілом, могла змусити її носити сіре сукно, але душа Олександри залишалася вільною — вона жила в цій музиці, яку ніхто не мав сили відняти. Коли Ванда нарешті роздратовано змахнула рукою, наказуючи їй замовкнути й забратися геть, Саша опустила скрипку і, не зронивши жодного слова, з гордо піднятою головою вийшла з покоїв. Перше коло пекла було пройдено.