Розділ 7: Обіцянка на уламках ночі

Нічне повітря за театром було сирим і прохолодним, пахло кінським потом, мокрою соломою та прибитим дощем пилом. Великі карети шляхти вже роз'їжджалися з головного входу, а тут, на задньому дворі, серед порожніх ящиків з-під театрального реквізиту та брудних калюж, панувала напівтемрява. Олександра стояла біля важкої селянської підводи, куди конюх Жевуських уже скидав речі. На ній був старий темний плащ, який пані Софія нашвидкуруч кинула їй на плечі перед прощанням.

— Олександро! — тихий, придушений вигук змусив її здригнутися.

З-за тіні старої стайні виступив Олексій. Його камзол був розстебнутий біля коміра, волосся розпатлане вітром, а обличчя здавалося сірим від розпачу. Він підбіг до неї, хапаючи її за тремтячі руки. Конюх, помітивши шляхтича, незадоволено буркнув, але відійшов убік, перераховуючи в кулаці кілька срібних монет, які Косач завбачливо кинув йому хвилиною раніше.

— Олексію… Навіщо ти тут? Якщо Ванда побачить тебе, буде лихо, — Олександра спробувала вивільнити руки, але він стиснув їх ще міцніше, підносячи до своїх губ.

— Нехай бачить! Мені байдуже до її гніву! — гаряче зашепотів Олексій, і його подих обпікав її холодні пальці. — Сашо, серце моє, я не зміг зупинити це божевілля. Мого золота не вистачило… Якби я мав хоч на тисячу більше! Ця польська відьма просто знущалася з нас.

— Вона купила мене, Олексію. Офіційно. Я бачила папери з гербом Жевуських, — з її очей нарешті покотилися сльози, які вона так довго стримувала перед графинею. — Вона пообіцяла зламати мене. Одягнути в просте сукно, відправити на кухню. Я для неї — лише річ, яка занадто гордо дивиться.

Олексій зазирнув у її очі, і в його погляді Олександра побачила не просто жаль, а запеклу, страшну рішучість. Він обійняв її за плечі, притискаючи до своїх грудей, наче намагався сховати від усього жорстокого XVII століття з його рабськими законами.

— Слухай мене уважно, Олександро, — карбував він кожне слово, дивлячись на темні силуети лісу за містом. — Це не кінець. Чуєш? Вони можуть володіти твоїм тілом за своїми паперовими законами, але вони не володіють тобою. Я не залишу тебе в цьому пеклі. Я переверну всю губернію, я знайду гроші, я підніму зв'язки у судах, а якщо знадобиться — я заберу тебе силою.

— Олексію, Жевуські занадто могутні… — прошепотіла вона в його камзол.

— Попри все, Сашо. Попри їхнє золото, їхніх слуг і їхній гонор. Я врятую тебе і поверну тобі волю, навіть якщо це буде останнім, що я зроблю у своєму житті. Вір мені.

— Гей, пане, час вийшов! — гукнув із підводи конюх, ховаючи монети в кишеню. — Зараз управитель вийде, тоді обом не поздоровиться.

Олексій повільно відпустив її, але його пальці до останнього трималися за її руку. Олександра піднялася на підводу, сідаючи на жорстку солому поруч із мішками. Коли підвода рушила, скриплячи колесами по глибокій багнюці, вона озирнулася. Постать Олексія Косача залишалася нерухомою в напівтемряві двору, наче пам'ятник обіцянці, яка віднині стала його єдиним сенсом життя.