Розділ 4: Хижаки в золотих масках

Шум у залі раптово стих, поступившись місцем шурхоту важкого шовку та приглушеним, шанобливим вигукам. Важкі дубові двері Дворянського зібрання розчинилися навстіж, і на порозі з’явилися ті, чиє ім’я в губернії вимовляли з сумішшю захоплення та побожного страху — графиня Ванда Жевуська та її молодший брат Юліан.

Ванда йшла попереду, ступаючи з величчю коронованої особи. Її сукня зі смарагдового оксамиту, розшита золотими нитками та прикрашена рідкісними перлами, привертала до себе кожне око. Вона була неймовірно вродливою, але її краса нагадувала холодний блиск відточеного леза. Тонкі, ідеально окреслені губи застигли в зверхній посмішці, а бліда шкіра здавалася порцеляновою у світлі свічок. Поруч із нею, відстаючи на пів кроку, йшов Юліан. На відміну від сестри, його камзол із темного, майже чорного сукна виглядав стримано, проте коштував ціле багатство. На його обличчі блукала легка, лінива посмішка марнотратника і гульвіси, який знуджено спостерігає за провінційним балом, але темні очі під густими бровами дивилися гостро й пильно.

Графиня повільно рушила крізь натовп, який розступався перед нею, наче морські хвилі. Її погляд, що байдуже ковзав по обличчях шляхти, раптово зупинився на сцені, де стояла Олександра.

Ванда завмерла. Вона піднесла до очей витончений золотий лорнет, інкрустований діамантами, і почала розглядала дівчину з прискіпливістю досвідченого ювеліра. Розпорядник аукціону, помітивши таку увагу високої гості, одразу ж заходився вихваляти лот із подвоєною силою, вимагаючи, щоб Олександра заграла для вельможного панства.

Саша підняла скрипку. Її пальці, попри внутрішній тремтіть, лягли на струни з бездоганною точністю. Залу прорізав перший акорд — чистий, глибокий, сповнений прихованого болю та відчаю. Музика Олександри не була розважальною; це був крик душі, затиснутої в лещата неволі.

Ванда Жевуська слухала, і її очі розширювалися від подиву. Вона, яка відвідувала найкращі опери Парижа та Відня, не очікувала почути таку майстерність у глухій провінції від кріпосної дівчини. Краса Саші, її тонкий профіль, що здавався прозорим на тлі темних портьєр, та її неймовірний талант вразили графиню. Але найбільше Ванду вразило інше.

Коли Олександра закінчила грати, вона не опустила голову в покірному уклоні, як це робили інші раби. Вона розпрямила плечі й подивилася просто на Ванду. У цьому погляді великих, темних очей не було страху. У ньому горіла затята, незламна гордість дворянки, яка відмовлялася визнавати себе товаром. Це був погляд рівної, яка дивиться на рівну, попри ланцюги на зап'ястках.

Цей зухвалий погляд зачепив Ванду за живе. Її бліді щоки злегка порозовіли від раптового гніву та азарту. Графиня не звикла, щоб хтось дивився на неї так — тим паче брудна кріпачка, чиє життя коштує лише жмені монет. Владна натура Ванди миттєво збунтувалася: вона захотіла не просто володіти цією талановитою дівчиною, вона захотіла зламати цю гордість, стерти цей дворянський вираз із її обличчя і змусити її повзати на колінах.

— Юліане, — тихо, але виразно прошепотіла Ванда, не зводячи очей з Олександри. — Подивись на цю пташку. Вона думає, що її крила створені для неба, хоча її місце — у моїй клітці.

Юліан кинув швидкий, проникливий погляд на Сашу, помітивши і її витонченість, і той самий вогник бунту в очах. Потім він перевів погляд на хижу посмішку сестри й ледь помітно стиснув кулаки під мереживними манжетами.

— Справді, цікава іграшка, Вандо, — ліниво відказав Юліан, ховаючи справжні думки за маскою байдужості. — Але дивись, щоб вона не вхопила тебе за палець, коли ти спробуєш зачинити дверцята.