Розділ 3: Живий товар під маскою розкоші

Губернський дім шляхетських зібрань гудів, наче роздратований вулик. Велика зала, прикрашена золоченою ліпниною та дзеркалами у важких рамах, сьогодні приймала особливий бал. Тут зібралася вся верхівка місцевого та приїжджого дворянства. Проте за блиском шовку, дзвеном дорогих шпор та шлейфом французьких парфумів ховалася неприхована, хижа суть вечора. Це був бал-аукціон — подія, де розкішні інтер'єри слугували лише декорацією для торгу людськими долямии.

Олександра стояла за лаштунками імпровізованої сцени, спершись рукою на холодну мармурову колону. Її серце калатало так сильно, що, здавалося, готове було пробити корсет пишної, глибокого синього кольору сукні, яку пані Софія змусила її одягти для «кращого товарного вигляду». Вона дивилася крізь щілину в оксамитовій завісі на залу. Чоловіки смакували міцні наливки, сміялися та обговорювали лоти — породистих хортів, міцних ковалів, родючі землі й, нарешті, її.

— А зараз, шановне панство, — пролунав надто гучний, неприємний голос розпорядника аукціону, — найочікуваніша перлина нашого вечора! Рідкісний екземпляр, вихований у найкращих традиціях шляхетського дому. Дівчина, яка володіє французькою, манерами справжньої княгині та грає на скрипці так, що плачуть янголи!

Важка портьєра розсунулася. Світло сотень свічок з величезної кришталевої люстри вдарило Олександрі в обличчя, на мить осліпивши її. Натовп у залі затих.

Вона зробила крок уперед, тримаючи спину бездоганно рівно, як її вчили. Обличчя залишалося блідим і нерухомим, наче висіченим із мармуру, але всередині неї все кричало від приниження. Олександра відчула, як сотні очей уп'ялися в неї. Це не був той захоплений погляд, яким її обдаровували в домі Заславських. Тепер це були погляди покупців, які оцінювали коня на ярмарку.

Один гладкий поміщик підійшов ближче до сцени, безсоромно розглядаючи її крізь лорнет, вивчаючи лінію шиї та плечей. Інший щось брудно прошепотів своєму сусідові, викликавши в того хрипкий регіт.

Кожне слово, кожен оцінюючий шепіт шляхти таврували Олександру вогнем. Її витонченість, її музичний талант, її знання — усе те, що вона вважала своєю суттю, тепер було просто характеристиками «живої іграшки», виставленої на продаж задля покриття чужих боргів. Вона міцно стиснула гриф скрипки, яку тримала в руках, шукаючи в дереві інструменту бодай якусь опору, щоб не впасти на очах у цього безжального натовпу. Вона змушена була терпіти це приниження, стояти під прицілом хтивих та зверхніх поглядів, розуміючи: її доля більше їй не належить.